Читати книгу - "Карма небесна , Кирило Легович"

Розділ вісімнадцятий 

Давид лежав притомний. Він дивився на підлогу своєї палати й згадував той вечір, коли штовхнув Артема з мосту. Так, це був ганебний вчинок, який заробив купу інших, які створили одну єдину жагу помсти кожному, хто був причетним до знущань з нього. 

Двері палати відчинилися. Тихими кроками Артем підходив до стільця. Він не знав, що Давид ще живий, тому єдиний, хто дізнається всю правду задуму помсти, стане саме його найкращий друг. 

-Ти ще живий? Я думав ти помер. 

-Чому ти так вчинив зі мною? - тихим, знесиленим голосом через маску для дихання промовив Давид, дивлячись на Артема. 

-Лікарі сказали, що ти менш як день вже як вийшов з коми. 

-Відповідай на моє запитання! 

-Добре-добре. Що ж, я тобі більше скажу: Олег, Алла, Катя, Іван, Богдан, Ольга - всі вони померли! 

-Як? Це ти зробив? 

-Не треба мені чіпляти медалі на груди!  

-Не може бути…  

-Тобі цікаво як вони померли? Цікаво? - істерикою, але пошепки говорив Артем. 

-За що ти нас так? 

- Я нікого не вбивав. Скоріше, наводив на шлях смерті. Навіщо? Хм, я довго думав над кожним із ваших вчинків. Кожен з вас зробив щось болюче особисто для мене: ти скинув мене з мосту, Алла -  догола роздягнула мене і знехтувала моїми почуттями. Іван і Катерина привселюдно і жорстоко побили мене, а Богдан і Олег взагалі ледь не вбив мене: один пляшкою горілки, інший - закрив у бані. Ольга ж маніпулювала мною як лялькою. І я мстив вам тією ж картою: ти впав з мосту, Іван і Катерина - забиті до смерті. Алла - зґвалтована. Ольга - ошукана. Олег - запарений, а Богдан - пропитий! У всіх них був шанс вижити! Я не вбивав жорстоко, ні! Ні! Ні!- закричав чоловік сильно стиснувши кулак, і шмаркаючи носом від непомітних сліз.- Кожного, кого мучив, я відбирав у них свідомість. А вже вони самі під впливом певних обставин помирали: Алла померла внаслідок пневмонії, Іван - від сильної кровотечі, Олег - сердечний приступ, Богдан - отруєння організму спиртом, Катерина - падіння з п’ятого поверху, самогубство, а Ольга - повісилася в орендованій квартирі. До речі до смерті останньої я ніяк не причетний. Вона сама опинилася в ситуації, в яку я її ж і загнав. Тепер залишилося покінчити з тобою! 

-Мусять бути свідки, докази, хоч щось, аби довести твою вину. 

-Ех, друже мій… Я готувався до помсти роками, і все детально планував! Завжди замітав сліди! До того ж ти не подумав, чому саме ввечері я запропонував прогулятися? Я завжди мстив вам уночі, аби ні одна душа не могла дізнатися про це! - тихим голосом прямо в обличчя мовив Артем. 

-Де той Артем, якого ми всі любили? 

-Любили? Любили? - підірвався з місця чоловік. - Та ви любили мене за знущання! 

-Я особисто прошу у тебе вибачення, але навіщо, навіщо ти скоїв стільки смертей? 

-Вже пізно, друже, просити прощення. 

-Ти збожеволів? Ти таки дійсно не сповна розуму. Рано чи пізно все стане на свої місця, і тебе не врятує ні гроші, ні вплив. 

-Побачимо! - ледь тримаючи себе в руках від крику сказав Артем. 

-Тоді навіщо ти придумав ці казки про двісті п’ятдесят тисяч? 

-Це не казка, а реальність. Той, хто б вижив після мого випробування, отримав би гроші, мабуть, на лікування. Це неначе плата за мовчання... 

-Тобто, я переміг? За твоєю логікою, я мушу отримати ці гроші?! Наскільки ти прогнивший, Артеме! 

-Що ж, я вітаю - ти переміг! Але вибач, я не хочу жити у вічному страху перед тобою! Ти мусиш мовчати, а найефективніший спосіб - це твоя смерть! - підходячи до апарату, від якого дихав Давид, промовив Артем,  клацаючи щось на пульті керування.  

-Горіти тобі в пеклі! - задихаючись тихим голосом промовив лежачий. 

-Скоро зустрінемось, друже... 

За декілька митей Давид почав відчувати, як сили покидають його. Пульс серця різко знизився.  

-Лікаря! Швидко, тут пацієнт помирає!- кричав ледь не в сльозах Артем.- Неодмінно зустрінемося!- сказав чоловік йому наостанок. 

Лікарі з усіх сил намагалися реанімувати Давида. Та його серце зупинилося, з того моменту, як Артем виходив з палати витиравши сльози. 

Для мільйонера це був початок нового життя. Та в думках Артема не сходило передсмертне обличчя Давида, що корчилося від болю.  

Чоловік сів у авто. Він довго не міг наважитися рушити з місця. П'ять хвилин Артем дивився на людей, що йшли у напрямку лікарні. Все важче й важче ставало  на душі.  

Артем зібрав волю в кулак, дістав з бардачка невеличку флягу з міцним напоєм, випив її, і рушив у напрямку свого офісу. Там на нього вже не міг дочекатися Максим:  

-Артеме Миколайовичу, ви якісь сумні. 

-Та то я, мабуть, не спав цілу ніч. Розумієш, смерті колишніх однокласників останнім часом не дають мені нормально відпочити. 

-Це зрозуміло.