Читати книгу - "Дюна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Пол кинув погляд на зчорнілі вікна за картою-планшетом, вдивляючись у нічну пітьму. Світло кімнати відбивалося від поруччя балкона. Зауважив рух — і впізнав силует охоронця у формі Атрідів. Пол озирнувся на білу стіну позаду батька, а тоді перевів погляд на блискучу поверхню столу й власні руки, стиснуті в кулаки.
Двері навпроти Герцога прочинилися. До кімнати ступив Зуфір Хават, і вигляд у нього був іще старішим і зморшкуватішим, ніж завжди. Він пройшов уздовж столу й став струнко навпроти Лето.
— Мілорде, — промовив він, неначе звертався до точки над головою Герцога. — Я щойно дізнався, як підвів вас. Уважаю за необхідне подати заяву про від…
— Ох, сідай, і годі клеїти дурня, — відказав Герцог. Він кивнув на стілець навпроти Пола. — Якщо ти й помилився, то лише переоцінивши Харконненів. Їхні прості мізки придумали простий трюк. А на прості трюки ми не розраховували. Мій син доклав величезних зусиль, аби розтлумачити мені, що йому вдалося впоратися з нападом багато в чому саме завдяки твоєму навчанню. Тут ти не схибив! — він ляснув по спинці вільного стільця. — Сідай, кажу ж!
Хават умостився на стілець.
— Але…
— Не хочу більше нічого про це чути, — сказав Герцог. — Інцидент вичерпано. Маємо нагальніші справи. Де інші?
— Я попросив їх зачекати за дверима, доки я…
— Поклич їх сюди.
Хават поглянув Лето у вічі.
— Сір, я….
— Я знаю, хто мої справжні друзі, Зуфіре, — відрізав Герцог. — Поклич сюди людей.
Хават ковтнув.
— Зараз, мілорде, — він розвернувся на стільці й гукнув у прочинені двері: — Ґурні, приводь їх.
Галлек завів у кімнату гурт людей: похмуро серйозні старші офіцери, їхні молодші ад’ютанти та спеціалісти. На всіх обличчях — вираз рішучості. Коли люди сідали на свої місця, пролунав короткий скрип. Легкий аромат енергетика рачаґа витав над столом.
— Якщо хтось хоче кави, вона є, — зауважив Герцог.
Він поглянув на офіцерів: «Вони — надійна команда. Усе могло б бути значно гірше в такій війні». Він зачекав, доки із сусідньої кімнати принесли й поставили каву. На кількох обличчях зауважив ознаки втоми.
А сам Герцог негайно надягнув маску спокійної рішучості, підвівся й зажадав уваги, постукавши кісточками по столу.
— Ну що ж, панове, — сказав він, — наша цивілізація так сильно звикла до всіляких завоювань, що ми не можемо виконати простий наказ Імперії, не піддавшись старим звичкам.
Столом прокотився сухий смішок, і Пол збагнув, що батько сказав абсолютно правильну фразу абсолютно правильним тоном, щоб покращити загальний настрій. Навіть відтінок утоми в голосі було підібрано правильно.
— Гадаю, спершу нам варто дізнатися, чи може Зуфір додати ще щось до свого звіту про фрименів, — сказав Лето. — Зуфіре?
Хават підвів погляд.
— Сір, окрім загального звіту, я маю деякі економічні подробиці для аналізу. Але вже зараз можу сказати, що фримени все більше й більше видаються мені союзниками, яких ми потребуємо. Зараз вони вичікують, щоб з’ясувати, чи можуть нам довіряти, але діють вони відкрито. Вони надіслали нам дари — дистикости власного виробництва… карти певних пустельних регіонів навколо опорних пунктів, які лишили по собі Харконнени… — Він зиркнув на стіл. — Перевірено, що їхні розвідувальні зведення цілком надійні й дуже допомогли нам у наших справах із Суддею Зміни. Також вони надіслали трохи додаткових речей — прикраси для леді Джессіки, меланжевий лікер, цукерки, ліки. Вантаж зараз у моїх людей. Здається, підступу нема.
— Зуфіре, чи подобаються тобі ці люди? — запитав один із офіцерів за столом.
Хават повернув до нього обличчя:
— Дункан Айдаго стверджує, що вони варті захоплення.
Пол кинув погляд на батька, потім — на Хавата, й запитав:
— Чи не маєш ти нової інформації щодо того, скільки всього фрименів у пустелі?
Хават зиркнув на Пола.
— За кількістю їжі та іншими ознаками Айдаго вважає, що відвіданий ним печерний комплекс налічує всього десять тисяч осіб. Їхній вождь казав, що керує січчю з двох тисяч помешкань. Маємо всі підстави вважати, що таких січових спільнот може бути дуже багато. А ще всі вони склали присягу людині на ім’я Лієт.
— Це вже щось новеньке, — сказав Лето.
— Але тут може закрастися помилка, сір. Можна також запідозрити, що Лієт — місцеве божество.
Інший офіцер за столом прочистив горло й запитав:
— Це правда, що вони мають справу з контрабандистами?
— Доки Айдаго був там, караван контрабандистів полишив січ, несучи важкий вантаж із прянощами. Вони використовували в’ючних тварин і казали, що йдуть у вісімнадцятиденну мандрівку.
— Здається, — сказав Герцог, — контрабандисти стали вдвічі активнішими в період неспокою. Це потребує ретельнішого обмірковування. Нам не варто аж надто перейматися через незаконні кораблі, які добуткують на нашій планеті, — таке завжди було. Але не потрібно, щоб вони повністю вислизнули з поля нашого зору — це не дуже добре.
— Ви маєте план, сір? — запитав Хават.
Герцог поглянув на Галлека.
— Ґурні, я б хотів, щоб ти очолив делегацію — посольство, коли бажаєш — до цих романтичних ділків. Скажи їм, що я не зважатиму на їхню діяльність, якщо вони платитимуть герцогську десятину. Хават оцінив, що на хабарі та додаткову охорону для проведення операцій їм потрібно витрачати вчетверо більше.
— А що, як до Імператора дійдуть чутки? — запитав Галлек. — Він дуже ревно охороняє свій прибуток у ДАПТі, мілорде.
Лето усміхнувся.
— Усю десятину ми відкрито передаватимемо на ім’я Шаддама ІV і цілком законно вираховуватимемо цю суму з податку на організаційні витрати. Хай-но Харконнени спробують щось сказати! А ще ми знищимо кількох місцевих, які розжиріли під Харконненами. Більше жодних хабарів!
Посмішка перекосила Галлекове обличчя.
— Ох, мілорде, чудовий удар нижче пояса. Хотів би я побачити Баронове обличчя, коли він дізнається про це.
Герцог повернувся до Хавата.
— Зуфіре, ти роздобув ті бухгалтерські книги, які обіцяв придбати?
— Так, мілорде. Їх просто зараз ретельно вивчають. Я швиденько проглянув їх і вже можу висловити певні припущення.
— То поділися ними.
— За кожні триста тридцять стандартних днів Харконнени отримували з планети прибуток у десять мільярдів соляріїв.
Стримане зітхання прокотилося столом. Навіть молодші ад’ютанти, які починали нудьгувати, сіли струнко й обмінялися враженими поглядами.
Галлек пробурмотів:
— «…бо будуть вони споживати достаток морський та скарби, зариті в піску»[30].
— Ось так, панове, — вів далі Лето. — Чи є тут хтось настільки наївний, щоб повірити, що Харконнени спокійненько спакували речі й пішли собі геть просто тому, що так наказав Імператор?
Усі
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дюна», після закриття браузера.