Читати книгу - "Історії Дикої Півночі, Очерет"

І ось, він зміг викроїти трохи вільного часу та повернутися до Коппертауна.

Спішившись, Сальф'янір рішуче попрямував до воріт, ведучи Сніжка на поводі. А увійшовши у двір - завмер, дивлячись на того, хто сидів на ганку, покурюючи люльку.

А він ніяк не міг здогадатися, чия кров тече в жилах тієї, що так несподівано, але глибоко запала йому в душу... Думав - може, сутінкова? Їх хоч і мало залишилося на північному континенті, але іноді зустрічаються. Виявилося, він помилявся, і живе тому спростування зараз сиділо перед ним, пихкаючи люлькою і з цікавістю розглядаючи рідкісного в цих краях гостя.

І це все дуже ускладнювало. Гірські та рівнинні ельфи любили один одного приблизно як мангуста зі змією. Розмова обіцяла бути непростою…

Однак відступати було не в його правилах, і, залишивши коня біля воріт, Сальф'янір пішов до ґанку.

 - Чим можу, сер?

 - Мілорд Уілкінс, я гадаю?

 – Так, це я. Щоправда, “мілордом” мене на моїй пам'яті ще не обзивали.

 - Радий знайомству. Я Сальф'янір з Дому Падаючих Зірок, посол Рівнинних Кланів у Пригір'ї.

 - Ну і молодець, - схвально покивав головою Мелф (а це був саме він).

 - Емм ... - Сальф'янір розгубився, не знаючи, що на це відповісти.

 - Чого треба?

 - Я прошу дозволу побачитися з вашою дочкою, Хеленітою. Якщо це можливо.

 - А сенс?

 - Вибачте, мілорде, - дуже спокійно промовив Сальф'янір. - Ви з мене знущаєтесь?

 - Ну, зовсім трішки, - погодився господар ранчо. - Гаразд, заходь, Саль... ото ім’ячко-то, язика зламати можна... Хел про тебе розповідала. А інакше, може, й не пустив би тебе... Вона в себе, у лікарні. Але скоро повернеться.