Читати книгу - "Історії Дикої Півночі, Очерет"

До Пригір'я прийшла зима.

Незважаючи на погоду, Мелф не зраджував своїй звичці і, як завжди, сидів на ганку в плетеному кріслі з трьома незмінними атрибутами: люлькою, свіжою газетою та гвинтівкою. По скрипу снігу під чоботами він заздалегідь зрзумів, що хтось наближається до воріт, і зручніше перехопив зброю. А коли ворота відчинилися - здивовано відклав гвинтівку і газету і поспішив униз сходами назустріч гостю.

 - Келдар! Яким вітром тебе занесло в ці місця, старий гріховоднику?

 - Здорово, учень! - промовив дворф, простягаючи свою могутню лапищу для рукостискання, а другий обтрушуючи налиплий на бороду сніг. - Та ось вирішив подивитися, чим ти тут живеш. Ти ж до нас так і не заглядав з того часу... Зовсім забув старого Келдара! Воно, втім, і не дивно. Ти ж тут тепер велика шишка… Землі прикупив, ранчо маєш. А ще, кажуть, сам ельфячий посол у тебе в зятях ходить.

 - Келдар! - Мелф засміявся і примирливо підняв руки. - Ну досить біса-то гнати. Куди б я приїхав? У мене тут сім'я, діти… Та й потім, де Старий Плес, а де ми? Пішли краще до хати. Ми якраз обідати збиралися, за столом і поговоримо.

Вже піднімаючись на ганок, він обернувся і пробурчав через плече.

 - Все ти вже знаєш... і про посла, і про інше.

 - А як же! - розреготався Келдар. - Прибувши у нове місце – насамперед збирай місцеві плітки. Щось та виявиться правдою. Чи не цьому я тебе свого часу вчив?

* * *

 - Коханий, ти знову куриш у домі? - Аніта відставила в бік паруючий чавунок і повернулася до дверей. – Я тисячу разів просила тебе цього не робити. Особливо тепер, коли прекрасної статі у цьому будинку побільшало.

 - Вибач. Забув погасити, - ельф вибив люльку об чобіт і сховав її у футляр. - Люба, у нас гості. Кел, познайомся: це моя дружина Аніта... А це моя невістка Лейсі.

 - Сер, - Аніта вітально кивнула дворфу, який у цей момент входив до кімнати.

 - Сер, - дочка промисловця з Льодовитих островів, що з недавніх часів стала частиною сімейства Уілкінсов, присіла у витонченому кніксені.

 - Решти зараз немає - Клайф у себе в дільниці, Хел і Сальф'янір у столиці. У них... кхм... наче медовий місяць. Ну а це, любі леді, Келдар - мій друг і наставник, а в свого він, можна сказати, майже замінив мені батька. Саме він навчив мене стріляти, пити віскі та лаятись матом.

 - Ну, припустимо, - дворф скорчив люту пику, - лаятись матом ти і без мене непогано вмів! А все інше – чиста правда, – він цапнув найближчий стілець і безцеремонно підсів до столу. - Ну і чим мене в цьому будинку годуватимуть? Сподіваюся, тут їдять м'ясо... А то знаю я ельфів з їхніми звичаями.

 - О нахаба! - засміявся Мелф. - Впізнаю старого доброго Келдара. Зараз все буде. І ти добре знаєш, що гірські ельфи їдять м'ясо.

 - І сто грамів для апетиту не завадить.

 - Віскі у мене скінчився, знав би, що ти заявишся - з'їздив би до міста, купив. А ягідну настоянку ти навряд чи питимеш...

 - Коханий, - насмішкувато сказала Аніта, - віскі у нас не закінчився. Можеш не вдавати, що я не знаю про твої заначки, я їх всі знайшла, ще коли Клайф тільки вчився ходити.

 - Жінки... - хмикнув Мелф. - Гаразд, тоді зараз принесу.

* * *

 - Я, власне, чого приїхав, - Келдар встигав робити одночасно чотири речі: хрумтів добре просмаженою курячою ніжкою, сьорбав солянку, раз у раз випивав чарку віскі "для апетиту" і при цьому встигав ще й говорити. - У мене тут раптово потомство намалювалося…

 - Та ти що! - Мелф зобразив на обличчі непідробний подив. - У стариганя Келдара є діти? Я в минулі часи, дивлячись на тебе, думав, що дворфи добувають собі потомство в горах, з каменю.

 - Зараз в чоло дам, - похмуро пообіцяв старий самітник, підкріпивши свої слова демонстрацією важкого кулака. - Знайшлося, отже, потомство… випадково. Не питайте, як саме. Я й не знав спершу. А як дізнався - з'ясувалося, що матері вже немає в живих, а пацана доведеться виховувати мені.

 - Син, значить?

 - Син, ага. Ось тоді я і вирішив, що настав час мені зі своєї глушини вибиратися. Не діло це, щоб малий на старому млині ріс. Чому я сам його навчу? Ти вже підлітком до мене потрапив, а тут - зовсім інша справа. Ось тоді, учню, я про тебе і згадав. Більше мені податися, вважай, і нікуди. Там, де я раніше бував, мене або вже не пам'ятають, або одразу на шибеницю потягнуть. Ось якось так.

 - Я зрозумів ситуацію, старий. Чим я можу тобі допомогти?

 - Ну… - Келдар сповільнився. - Нам із дрібним, загалом, жити десь треба. Поки ми в “Мідній квітці” оселилися, але ти ж сам знаєш, що то за гадюшник. Я намагався дізнатися про будинок у місті, але там такі ціни деруть… Гроші в мене є, та тільки жаба потім задушить, - він прочистив горло, налив собі ще чарку і продовжив. - Загалом... У тебе ж землі добрий шматок, Мелф. Чи не продаси трохи? Так щоб там відбудуватися можна було. За грошима справа не стане.

 - Ну ... - Ельф замислився. – Є одне місце. Я там літній будиночок збирався ставити… але дідько з ним поки що. Якщо потрібно - віддам недорого, - він теж хлюпнув собі віскі - трохи, на півпальця. - Хоча, тобі я міг би його віддати й за так.

 - Ще чого! - обурився дворф. - Ніколи ще Келдар із роду Кам'яної Бороди не приймав ні від кого подачок. Оформимо все, як годиться!

 - Ну, як скажеш, - Мелф одним махом випив чарку. - А з салуна з'їжджай сьогодні ж, нема чого там дитині робити. Поки Сальф та Хеленіта подорожують – поживете у нас.