Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"

мав ані копійки. Більш того, дзвінок батька, якого він прийняв у Росії, спустошив його телефонний рахунок під нуль. Степан поміняв у знайомого в кіоску 50 гривень на 200 з копійками російських рублів, з яких 60 одразу пішли в кафе на чай і худе печиво. Неспішно рушили на поштамт, де купили сім-карту за сорок рублів, ще сорок рублів упало на рахунок. На скільки хвилин розмов вистачить цих грошей, Кабан не мав жодної уяви, тому набрав Тимофійовича і швидко попросив дзвонити на цей номер при щонайменшій зміні обставин.

– Сергію, я ще навіть на пором не заїхав, – не порадував Тимофійович.

– Ну, чекатиму. У мене інших варіантів немає.

Після розмови Кабан перевірив рахунок – залишилося 15 рублів, тобто, на хвилину-півтори розмови.

– Гаразд, – раптом сказав Стьопа, квапливо озираючись, – мені пора, у мене о третій годині остання маршрутка з Успенки на Амвросіївку. Запізнюся, що мені потім робити? Я ж 20 кілометрів пішки пройти не зможу. Бачиш, яка болячка у мене? – і поплескав з таким значенням рукою по хворій нозі, ніби Кабан міг дійсно там щось побачити.

– Стьопо, без проблем, але хоч трохи побудь зі мною тут, гаразд? – Кабан розумів, що потрібно огледітися, притертися, знайти місце, щоб перечекати хоч декілька годин, освоїтися – після двох тижнів спілкування з небіжчиками незнайомі живі люди викликали відчуття небезпеки.

Сіли на лавку спиною до дороги. Час наближався до обіду, але обідати не було за що. Степан раз у раз поглядав на годинник. Кабан не знав, що зробити і куди себе подіти подалі від очей міліції. І тут допомогли небеса. Звідки взялася злива з неба, на якому ще хвилину тому не літало жодної хмаринки, важко сказати. Але факт залишається фактом: зверху ніби перевернули величезну цистерну води, і за секунду Кабан і Стьопа вимокли до нитки.

– У тебе парасольки немає? – крикнув крізь шум дощу Степан і тут же вибачився за безглузде запитання. Вочевидь, думками він знаходився вже далеко.

Довелося забігти в найближче кафе, поряд із залізничною станцією. Маленькі гумові капці хлюпали водою і спадали, і Кабан, щоб утримати їх на ногах, намагався підгинати пальці й підтягувати на ходу до п’ят, від чого його біг виглядав кумедно. Під дашком він зупинився, тримаючись за бік, відліпив від тіла мокру кофту і глянув на живіт – крізь бинти і футболку проступила кров. «Чорт, – рознервувався Кабан. – Чорт!»

У порожньому кафе десь у глибині шумів кавовий апарат, у лівому далекому від входу кутку над стійкою мирно працював телевізор – показували якесь ток-шоу, і бурхливі оплески з екрана вселили в Кабана спокій. За стійкою дві жінки у віці за п’ятдесят – одна в синьому фартусі й такого ж кольору очіпкові з червоним вензелем, інша – яскравій квітчастій сукні, обидві з короткими зачісками, – переставляли чашки і, захоплені бесідою, навіть не поглянули на відвідувачів. Стьопа, наче місцевий улюбленець-завсідник, із чарівною посмішкою ловеласа дошкутильгав до стійки і, нарікаючи на мінливість погоди, замовив чаю:

– Чорного, з цукром і лимончиком, дві чашки, будь ласка.

Йому налили чаю, різонули великі шматки лимона і запитали, чи замовлятимуть щось іще:

– Є вафлі, печиво смачне, можна пообідати недорого.

– Даруйте, а де у вас можна руки помити? – запитав Кабан. Телевізор продовжував роздавати оплески, відвідувачів не було, і він вирішив, що кращої можливості змінити бинти і футболку не знайдеться.

Коли він вийшов із туалетної кімнати, злива, також несподівано, як і почалася, закінчилася, і у вікно щосили світило сонце. Але те, що Кабан почув від барної стійки, змусило його заклякнути від розпачу.

– Дівчатка, – казав Стьопа. – Тут така справа, – і змовницьки нахилився до них і почав говорити пошепки. – Хлопчина цей – український прикордонник, контрактник, його ще 23 серпня ранило, він у лікарні лежав, в Амвросіївці, ледве врятували. Тепер ось додому до сім’ї вибирається, мусять його забрати. Нам би посидіти тут у вас пару годин, як ви дивитеся?

Як не дивно, тут – на вулиці, в кафе, в туалеті, коли його ніхто не шукає – Кабан відчував себе в ще більшій небезпеці, ніж у лікарні і морзі, коли його шукали сепаратисти, щоб розстріляти. «Зараз заберуть, причому прямо – в російську в’язницю», – він прекрасно розчув весь бурхливий експромт Степана:

– Стьопо, Стьопо, – покликав.

– Та не переймайся ти так, я все порєшаю! – Стьопа повернувся до столика абсолютно щасливою людиною, ніби у нього народився син або він виграв мільйон у лотерею.

– Послухай, Стьопо, зрозумій просту річ – моя ситуація не налаштовує на такі одкровення. Ти зараз о пів на другу підеш, а мене тут пов’яжуть.

– Сірий, я ж сказав – я все порєшаю! Я тобі 40 рублів залишу, чаю замовиш або кави, а там і Тимофійович твій під’їде. Кафе до одинадцяти ночі працює, дівчата дозволили тобі посидіти, ти лише сумку їм за стійку постав, щоб очі не муляла. Ну, давай краба, я пошкутильгав.

– Дякую за допомогу, – Кабан потиснув Степанові руку.

– Та нема за що! Я ж сказав – порєшаю!

– Стьопо, там у Жені моя форма і берці. Так ви, якщо хочете, собі залиште, а якщо ні, то спаліть.

Степан пішов, і Кабанові стало сумно.

– Ей, хлопче, як звати тебе? – запитувала жінка без фартуха, очевидно, адміністратор.

– Сергієм.

– Сергійку, їсти будеш?

– Так не при грошах я. Даруйте, – Кабан зрозумів, до чого хилиться справа – не замовляєш, значить, можеш бути вільний. Він і передбачав, що обернеться таким чином, у кафе безкоштовно не сидять.

– Та ми не збідніємо. Петрівно, віднеси солдатику обід, заклад пригощає.

Кабан не повірив своїм вухам. По суті, він знаходився на території супротивника, ворога, чия армія ось уже три тижні знищує його товаришів, звідки на його Батьківщину, як сарана, стікається сила-силенна вбивць і мародерів. Вірогідно, його, солдата, повинні тут, у кращому разі, терпіти, але ніяк не годувати безкоштовно. Кабан не їв із учорашнього вечора, та й їжею те, що дають на вечерю в лікарні, назвати складно. Він із нетерпінням дивився, як стигнув і димів гороховий суп на столі, від запаху паморочилося в голові, і він стримувався з останніх сил, ковтаючи слину, щоб не загребти шматок м’яса, який плавав у гущині. Неспішно, обережно відповідаючи на запитання жінок про родину і війну, Кабан помішував суп і з захватом розглядав друге – картопляне пюре і свинячу відбивну. Нарешті, суп трохи прохолов і, зачерпнувши повну ложку, тремтячою рукою він підніс її до рота.

– Здрастуйте, дівчатка! – ляпнули вхідні двері, і в кафе зайшли