Читати книгу - "Інтерв'ю з відьмою, Альона Ластовецька"

— Страх стискає. Голос душі - розширює. Страх робить тебе меншим. Душа - робить більшим. Ось і вся різниця. Вчися відчувати це тілом, не розумом. Якщо після рішення тобі хочеться дихати - ти почув себе. Якщо тобі хочеться зникнути - це не ти.

Аня кивнула. Повільно, ніби в неї всередині розправилися плечі.

І я подумав: можливо, саме тому ми й сидимо в цій студії, серед софітів і тіней. Щоб згадати, як звучимо - ми самі.

— Я помічала, — сказала Аня, — що іноді здається: ось він, внутрішній голос... але потім накочує шум. Ти вже не впевнена, хто говорить - ти чи тривога. І все руйнується.

Агата кивнула.

— Так буває. Особливо у світі, де занадто багато стимулів і занадто мало тиші. Ми живемо під безперервним обстрілом думок, страхів, чужих очікувань. Іноді голос душі тоне в цьому як радіо в грозі. І тоді потрібні інструменти. Не для передбачень. Для прояснення.

Я підняв брову:

— Наприклад?

Агата провела пальцями по столу, ніби малювала на невидимому пилу.

— Наприклад, Таро.

— Ви... працюєте з ними? — усміхнулася Аня.

— Не як з оракулом. Як із дзеркалом. Карти не кажуть, що буде. Вони показують, де ти зараз і що заважає тобі йти далі. Вони дають образ. Метафору. І ти сам дивишся на неї - і розумієш, що саме не хочеш бачити.

Я слухав - і щось у її словах відгукувалося, як давній спогад. Я ніколи не вірив у «ворожіння». Але те, як вона це пояснювала... Це було не про містику. Це було про діалог із собою.

— Іноді, — продовжувала Агата, — я просто витягую одну карту вранці. Не для передбачення. А щоб поставити запитання: чого я уникаю сьогодні? Відповідь - не в карті. Відповідь - у тому, що ти відчуваєш, дивлячись на неї.

Аня задумалась.

— Тобто карти — як ліхтарик у темряві?

— Саме так. Але ти все одно йдеш сам. Вони не ведуть. Вони лише висвітлюють.

Я відчув, як ця розмова вирівнює повітря. Ніби всередині ставало тихіше. І ясніше.

Агата трохи нахилилася вперед, погляд став уважнішим.

— Є багато забобонів щодо Таро. Люди думають, що це про «дізнатися майбутнє». Насправді - це спосіб поговорити із собою. Без фільтрів. Психологічний інструмент. Візуальна мова несвідомого.

— Тобто це не... магія? — Аня сумнівалася, але з цікавістю.

Агата м'яко посміхнулася.

— А що таке магія, якщо не вміння бачити суть? Думки, почуття, конфлікти - вони нематеріальні. Але реальні. Карти дають змогу винести їх назовні. Зробити видимими. Ти дивишся на образ - і він раптом відгукується. І ти розумієш: «Ось він, мій страх. Ось вона, моя невпевненість. Ось мій вибір».

Я прислухався. Усередині щось клацнуло, як замок.

— Виходить, карти не відповідають — вони відображають?

— Саме так. Таро - це метафора, не інструкція. Це як сни: ти сам наповнюєш символ змістом. Психологи називають це проективною технікою. Я - роботою з душею через образи.

Аня кивнула.

— А якщо людина зовсім заплуталася? Не розуміє, що вона відчуває?

— Тим паче. Коли ти не можеш сказати словами, вмикається образ. Я бачила, як у людей текли сльози - просто від однієї карти. Тому що вона говорила те, що вони не могли висловити. Вона витягувала те, що боліло, - м'яко, дбайливо, але точно.

— Тобто це не про те, що «трапиться», — сказав я вголос. — Це про те, що вже є, але ти не хочеш бачити.

— Так. Карти Таро - це вікно. Але в нього потрібно заглядати чесно.

Агата задумалася на секунду, ніби вдивляючись у минуле.

— Я ніколи не забуду одну сесію. Жінка... років сорока. Спокійна, зовні впевнена. Сіла навпроти й одразу сказала: «Я заплуталася. Не знаю, чи варто мені йти від чоловіка. Ми разом 15 років. Діти. Побут. Усе як у всіх. Але всередині - порожньо».

Вона зробила паузу і, дивлячись мені прямо в очі, продовжила:

— Я не давала їй порад. Просто запропонувала вибрати три карти. Без запитання. На відчуття.  Вона дістала Вежу, Дев'ятку мечів і Жрицю.

Вежа - руйнування старого. Криза. Падіння. Дев'ятка мечів - нічний жах, вина, пригнічені почуття. А Жриця... — Агата злегка посміхнулася. — Це мовчазна, глибока жіноча мудрість. Підсвідомість. Таємне знання, до якого ми рідко звертаємося.

Аня затамувала подих.

— І що вона сказала?

— Вона дивилася на карти довго. Потім заплакала, і тихо вимовила: «Я стільки років живу не своїм життям. Я прикидаюся. А всередині мене - тиша, яку ніхто не чує». І в той момент їй не потрібна була моя відповідь. Вона почула себе. Через образи. Через символи. Через те, що логіка в ній давно заглушила.

Я похитав головою.

— Сильний момент.

— Дуже. І таких багато. Іноді людина вибирає карту і каже: «Це не про мене». А через п'ять хвилин - «Це занадто про мене». Карти не змушують. Але якщо ти готовий - вони відкривають.

Аня тихо промовила:

— Виходить, вони як компас. Тільки не за зірками, а за душею.

Агата посміхнулася - вперше за вечір трохи м'якше, тепліше.

— Саме так. Не передбачення. А орієнтир. І якщо ти чесний із собою - завжди знайдеш шлях.

Аня закусила губу, ніби збиралася з духом, і запитала:

— А можна... користуватися цим самій? Без провідника?

Агата трохи підняла брову, з легким відтінком здивування - чи то задоволення.

— Звичайно. Усі ми народжені з внутрішнім провідником. Але більшість розучилися з ним говорити.

— Як обрати... ну, свою практику? Щоб не заплутатися в містиці, не захопитися чужим? — уточнила Аня.

— Або не піддатися ілюзії, — додав я, намагаючись не звучати скептично.

Агата кивнула, спокійно.

— Найпростіше - почати з тіла. З тиші. З ритму. Ти можеш медитувати на вогонь свічки, тасувати колоду, вести щоденник, малювати, навіть просто гуляти на самоті. Але важливо - робити це з наміром почути себе. Якщо це - карти, нехай будуть карти. Якщо це - танець, нехай буде танець.

— Танець? — перепитала Аня з легким здивуванням.