Читати книгу - "Процес"

– Йозефе, – застережливо мовив дядько, – наскільки я знаю, ти завжди казав мені правду. Тож чи треба твої останні слова розуміти тепер як лихий знак?

– Я вже здогадуюсь, чого ти хочеш, – покірливо мовив К., – ти, напевне, почув про мій процес.

– Так, – відповів дядько, поволі нахиляючи голову, – до мене дійшли чутки про твій процес.

– Від кого? – запитав К.

– Мені написала Ерна. Хоч вона й не спілкується з тобою, а ти, на жаль, не часто про неї згадуєш, але таки довідалась. Сьогодні я отримав листа від неї і, звичайно, відразу ж примчав сюди. Інших причин я не мав, але, здається, досить і цієї. Я тобі зараз прочитаю те місце, де вона пише про тебе. – Дядько витяг листа з кишені. – Ось воно. Вона пише: «Я вже давно не бачила Йозефа, на тому тижні заходила до банку, але Йозеф був такий заклопотаний, що я так і не потрапила до нього. Я прочекала майже цілу годину й була змушена йти додому, бо в мене мав починатись урок музики. Я б так хотіла з ним поговорити, але, можливо, ще колись трапиться нагода. На мої іменини він приніс мені велику коробку шоколадних цукерок, був дуже милий і люб’язний. Я тоді забула написати вам про це, а тепер, як ви запитали, пригадала. А шоколад, щоб ви знали, зникає, коли живеш у пансіоні, дуже швидко, ледве встигаєш усвідомити, що тобі подарували шоколад, як його вже нема. Але про Йозефа я вам хочу ще дещо написати. Я вже казала вам, що в банку мене до нього не пустили, бо він саме розмовляв із якимсь добродієм. Спокійно почекавши з півгодини, я запитала служника, чи довго ще триватиме розмова. Той відповів, що, напевне, так, бо, мабуть, ідеться про процес, який провадять проти пана прокуриста. Я запитала, що це за процес і чи служник часом не помиляється, але він запевнив, що ні, процес таки тягнеться, і то дуже важкий процес, а більше йому нічого не відомо. Він і сам з радим серцем допоміг би панові прокуристові, бо то добрий і справедливий чоловік, проте не знає, з якого боку братись, і йому лише хотілося б, щоб до справи втрутились якісь впливові люди. А таке, безперечно, станеться, і процес, зрештою, матиме втішний кінець, але поки що, як можна виснувати з настрою пана прокуриста, йому доводиться сутужно. Я, звісно, не надавала цим словам великої ваги, намагалася заспокоїти простосердого служника, заборонила йому розповідати комусь про це і вважала, ніби все те – балачки. А проте було б, мабуть, добре, якби ти, таточку, приїхавши наступного разу до міста, довідався про цю справу: адже тобі неважко докладно все з’ясувати і, коли справді виникне потреба, втрутитись, спираючись на свої численні та впливові зв’язки. А якщо такої потреби не буде, – напевне, що так, – принаймні твоя донька незабаром матиме нагоду пригорнутись до тебе і звеселити твоє серце». Добра дитина, – закінчив читати листа дядько і стер кілька сльозинок на очах. К. кивнув головою, закрутившись серед усякого дріб’язку, останнім часом він цілковито забув про Ерну, забув навіть про її день народження, а оті шоколадні цукерки вона просто вигадала, щоб захистити його перед дядьком та тіткою. Та вигадка дуже зворушлива, і навіть театральні квитки, що їх К. надумав раз у раз посилати відтепер дівчині, не зможуть винагородити її за виявлену шляхетність, але ходити до пансіону й розмовляти з малою вісімнадцятирічною гімназисткою К. не мав тепер ніякої охоти.

– Ну, а тепер що скажеш? – запитав дядько, що, прочитавши листа, забув про свій поспіх та збудження і, здавалось, узявся перечитувати його.

– Так, дядьку, це правда.

– Правда? – підскочив дядько. – Що правда? Як воно може бути правдою? Що це за процес? Сподіваюсь, не кримінальний?

– Кримінальний, – відповів К.

– І ти спокійно сидиш отут, коли в тебе на шиї кримінальний процес? – обурився дядько, ненастанно підвищуючи голос.

– Що менше я клопотатимусь, то більше шансів, що процес закінчиться добре, – втомлено відказав К., – тут не треба боятися.

– Це мене не заспокоїть! – загорлав дядько. – Йозефе, любий Йозефе, подумай про себе, про своїх родичів, про наше добре ім’я. Досі ти був честю нашої родини, і не можна, щоб ти став її ганьбою. Твоя поведінка, – він дивився на К., нахиливши голову вбік, – мені не подобається, звинувачений, якщо він невинний і ще не зневірився, так не поводиться. Швиденько розкажи мені, про що йдеться, щоб я міг допомогти тобі. Напевне, щось пов’язане з банком?

– Ні, – відповів Йозеф і підвівся. – Любий дядьку, ти розмовляєш надто голосно, служник, напевне, стоїть під дверима і слухає. Мені це прикро. Краще ходімо куди-небудь, і я тоді відповім, як зможу, на всі твої запитання. Я дуже добре знаю, чим я зобов’язаний своїй родині.

– Правильно, – схвалив дядько, – дуже правильно, тільки поквапся, Йозефе, поквапся!

– Я ще маю дати кілька розпоряджень, – мовив К. і по телефону покликав до себе свого заступника, той майже одразу прийшов. Дядько, ще досі збуджений, показував заступникові рукою, що К. гукав його, в чому, зрештою, й так не було жодного сумніву. К., стоячи коло столу, тихим голосом, показуючи ті або ті документи, пояснив молодикові, що тут треба доробити ще сьогодні за його відсутності, заступник слухав незворушно, проте уважно. Дядько заважав їм, бо спершу, вирячивши очі й нервово покусуючи губи, стояв поряд, хоча й не слухав, – заважав уже сам його вигляд. Далі він став походжати по кімнаті, інколи зупиняючись то перед вікном, то перед картиною, і вряди-годи вигукував:

– Для мене це незбагненна річ! – Або: – А тепер скажи мені, що нам діяти далі?

Молодик удавав, ніби нічого не помічає, спокійно дослухав усі настанови К., занотував щось і пішов, уклонившись як К., так і дядькові, що, до речі, саме повернувся до нього плечима, визирав з вікна і, випроставши руки, жмакав штори. Тільки-но зачинилися двері кабінету, як дядько закричав:

– Нарешті той писарчук забрався і нам уже можна йти! Нарешті!

На жаль, ніяк не щастило вблагати дядька нічого не розпитувати про процес у вестибюлі, де ходили окремі службовці та служники і де саме тієї миті крутився й заступник директора.

– Отже, Йозефе, – заговорив дядько, – ледве помітно відповівши на шанобливі уклони навколишніх, – тепер скажи мені відверто, що це за процес.

К. зронив кілька незначущих зауважень, на мить засміявся і лише на сходах пояснив дядькові, що нічого не хотів казати перед людьми.

– Правильно, – схвалив дядько, – а от тепер кажи. – Дядько