Читати книгу - "Ловець снів"

Двері вертольота ковзнули вбік, і в отворі з’явилася людина з мегафоном і в найоб’ємнішій куртці з-поміж тих, які Бобру будь-коли траплялося бачити. Але не куртка і не мегафон схвилювали Бобра. Його стурбувала киснева маска на обличчі цього хлопця. Він ніколи не чув, щоб пілотам потрібно було вдягати маски на висоті сімдесят п’ять футів. Якщо, звичайно, вони дихають нормальним повітрям.

Людина заговорила в мегафон. Слова ринули голосно й чисто, незважаючи на «вих-вих-вих» вертолітного гвинта, але все одно звучали якось дивно, частково через штучне посилення, але головним чином, вирішив Бобер, через маску. Неначе з висоти промовляв якийсь божественний робот.

— Скільки вас? — проголосив божественний голос. — Покажіть на пальцях.

Бобер, розгубившись і злякавшись, спершу подумав тільки про себе та Джонсі — Генрі й Піт, зрештою, все ще не повернулися — і підняв два пальці, ніби показував знак миру.

— Залишайтеся на місці! — пророкотав голосом божественного робота чоловік у гелікоптері. — Ця територія перебуває в зоні тимчасового карантину! Вам заборонено її покидати!

Снігопад до того часу вже вщух, але вітер налетів і жбурнув в обличчя Бобру тонку хмарку піднятого гелікоптером снігу. Він примружився й замахав руками. Вдихнув морозного повітря, виплюнув зубочистку, щоб не проковтнути її мимохіть (як постійно пророкувала мати, зубочистка в горлі мала стати причиною його загибелі), і закричав:

— Що значить — карантин? У нас хворий, ви повинні спуститись і забрати його!

Він, хоч і знав, що за оглушливим «вих-вих-вих» гвинта його криків не чути — у нього ж немає матюкальника, — все одно кричав. І щойно слово «хворий» злетіло з його вуст, він зрозумів, що показав людині у вертольоті неправильну кількість пальців. Їх було троє, а не двоє. Бобер здійняв у небо три розчепірені пальці, але тут згадав про Генрі й Піта. Їх поки ще не було тут, але, якщо з ними нічого не сталося, будуть. То скільки ж їх? Два — відповідь неправильна. А три? Чи правильніше буде п’ять? Як із ним зазвичай траплялося в подібних випадках, мозок заклинило. Коли це відбувалося в школі, відповідь завжди підказував Генрі, який сидів поруч, або Джонсі, який сидів позаду. Тут же допомогти було нікому, лише «вих-вих-вих» било у вуха та скажений сніг залітав у горло й легені, змушуючи кахикати.

— Залишайтеся на місці! Ситуація проясниться протягом двадцяти чотирьох — сорока восьми годин! Якщо вам потрібна їжа, схрестіть руки над головою!

— Нас більше! — закричав Бобер людині в гелікоптері. Кричав він так сильно, що перед очима затанцювали червоні плями. — У нас тут хворий! У нас… тут… ХВОРИЙ!

Ідіот у вертольоті закинув мегафон у кабіну, потім показав Бобру з’єднані кільцем великий і вказівний пальці, мовляв, «о’кей, зрозумів». Бобру від безсилля захотілося рвати на собі волосся, але натомість він підняв над головою руку, показуючи п’ять пальців: чотири за себе і друзів плюс великий палець за Маккарті. Людина в гелікоптері подивилася на нього і, здається, посміхнулася. На якусь воістину чудову мить Бобру подумалося, ніби він зміг достукатися до цього довбня в масці. Але довбень у масці, вирішивши, що Бобер йому просто помахав, махнув рукою у відповідь, щось сказав пілоту в себе за спиною, і гелікоптер АНГ почав підніматися. Бобер Кларендон, притрушений снігом, лишився на місці, кричачи:

— Нас п’ятеро, і нам потрібна допомога! Нас п’ятеро, і нам потрібна, щоб тебе, ДОПОМОГА!

Гелікоптер зник у хмарах.

5

До Джонсі долинуло дещо з цієї розмови — він однозначно чув посилений мегафоном голос громовержця у вертольоті, — однак свідомість майже нічого не зафіксувала. Він був дуже зайнятий Маккарті, який застогнав, скрикнув мляво кілька разів і затих. Сморід, що йшов з-під дверей, посилювався.

— Маккарті! — закричав він, коли Бобер повернувся. — Відчини двері, або ми їх виламаємо!

— Дайте мені спокій! — верескливим, збентеженим голоском крикнув у відповідь Маккарті. — Мені потрібно посрати, от і все! МЕНІ ПОТРІБНО ПОСРАТИ! Якщо я посру, мені покращає.

Така грубість, вимовлена людиною, яка вважала «о Боже» і «прости Господи» сильними виразами, злякала Джонсі ще більше, ніж закривавлені простирадло й білизна. Він повернувся до Бобра, не помічаючи, що той весь у снігу і схожий на сніговика.

— Давай! Треба виламати ці двері і спробувати якось допомогти йому.

Бобер дивився на Джонсі з тривогою і страхом. На його щоках танув сніг.

— Не знаю. Хлопець у гелікоптері говорив щось про карантин… А якщо він заразний? Раптом оця червона погань у нього на обличчі…

Незважаючи на власні, далеко не теплі почуття до Маккарті, Джонсі захотілося врізати старому другові. Минулого березня він сам валявся в калюжі крові на вулиці в Кембриджі. Що, якби перехожі тоді подумали: «Раптом у нього СНІД?! Краще до нього не торкатися»? Не допомогли б йому? Залишили б там спливати кров’ю, бо під рукою не виявилося гумових рукавичок?

— Бобре, ми й так були занадто близько до нього. Коли в нього щось дійсно заразне, ми, напевне, і так уже це підхопили. Що скажеш тепер?

Спочатку Бобер нічого не говорив. Потім Джонсі відчув знайоме клацання в голові. На якусь коротку мить він побачив Бобра, разом із яким виріс, хлопчиком у старій потертій мотоциклетній куртці, який кричав: «Гей, хлопці, кінчай! Та кінчай уже, мать вашу!» І зрозумів, що з ним усе буде добре.

— Гей, Ріку, може, відчиниш двері, а? Ми просто хочемо допомогти.

За дверима було тихо. Ні крику, ні дихання, ні навіть шелестіння одягу. Єдиними помітними звуками були гудіння генератора і все тихіше «вих-вих» гелікоптера.

— Гаразд, — сказав Бобер і перехрестився. — Давай їх вибивати на хрін.

Вони разом відійшли від дверей і виставили вперед плечі, підсвідомо копіюючи поліцейських із півсотні бачених фільмів.

— На рахунок три, — сказав Джонсі.

— Твоя нога витримає?

Нога Джонсі розболілася не на жарт, хоч сам він цього й не усвідомлював, поки Бобер не нагадав.

— Я в нормі, — відповів він.

— Ага, а моя дупа — володар світу.

— На рахунок три. Готовий? — І, коли Бобер кивнув: — Раз… два… три.

Вони разом кинулися вперед і разом налетіли на двері, майже чотири сотні фунтів[38] за двома опущеними плечима. Двері піддалися з несподіваною легкістю, і вони, спотикаючись і чіпляючись один за одного, влетіли до туалету. Ноги їхні ковзали й роз’їжджалися на залитих кров’ю кахлях.

— Блядь, — стиха промовив Бобер. Його права рука поповзла до рота, в якому