Читати книгу - "Подорож на край ночі"

Цей покірливий, трагічний оптимізм правив матері за віру й визначав усю її вдачу.

Ми ходили під дощем вулицями, ще навіть не розбитими на ділянки, тротуари часом провалювались, а то й геть зникали, на гіллі ясенків, посаджених обабіч, довго висіли краплі, здригаючись, мов примари, під холодним вітром. Дорога від шпиталю йшла повз численні недавно збудовані кам'яниці, деякі з них навіть мали назви, решта чудово обходились і без назв. Ці кам'яниці були просто „покинуті на тиждень“. Війна брутально вимела з них скромних пожильців — заробітчан і роботяг. Вони вже не повернуться навіть нате, щоб тут умерти. Помирати — це теж робота, але вони впораються з нею десь-інде.

Мати, обливаючись слізьми, провела мене до шпиталю, думала, що й зі мною станеться нещасний випадок — смерть, — і не просто змирилася з цим, а й питала себе, чи буде в мені стільки героїчної покори, як у неї. Вона вірила у фатум не менше, ніж у точний метр з Національної технічної школи, про який завжди говорила з пошаною, бо ще замолоду дізналася, що метр, яким вона послуговується у своїй галантерейній крамниці, — досконала копія величного офіційного еталона.

Поміж будинків у тій занедбаній місцевості де-не-де траплялися грядки, нивки й навіть поодинокі старі селяни, що горбились над клаптиками ґрунту. Якщо ввечері в нас із матір'ю зоставалося трохи часу, ми ходили дивитися на тих кумедних селян, що несамовито ворушили залізом грудкувату масу — землю, в яку кладуть гнити мерців і з якої, проте, виростає хліб. „Мабуть, земля дуже тверда!“ — щоразу озивалася мати, вражено споглядаючи селян. Адже вона знала нужду, хоча тільки дуже близьку до її власної, — міські злидні, й намагалась уявити, як саме бідують на селі. Це єдина цікавість, яку я коли-небудь помічав у своєї матері, і тієї цікавости їй вистачало, вона правила матері за недільну розвагу. Надивившись і натішившись, мати поверталась у місто.

Я не мав жодних вісток ні від Лоли, ні тим паче від Мюзін. Ті суки вочевидь зосталися за межами сфери, де діяв ніби лагідний, а насправді безжальний наказ позбуватися нас усіх, — усіх, чию плоть призначено на криваві пожертви. Двічі мене вже засилали в те місце, де збирають заручників смерти. Мине час, і я знов опинюсь на фронті. Правила гри невблаганні.

Як я вже казав, Бранледор, мій палатний сусіда, тішився несхитною прихильністю медсестер, був геть оповитий бинтами й променів оптимізмом. Бранледорові заздрили всі й намагались наслідувати його. Оскільки ми вже не збуджували патріотичної огиди, — навпаки, з погляду моралі стали гідні всілякої пошани, нас почали провідувати люди, що займали поважне становище в суспільстві й верхні щаблі паризької муніципальної управи. По всіх салонах пронеслося, що неврологічний центр професора Бетомба став справжнім осередком палкого патріотичного завзяття, так би мовити, вогнищем, де гартується любов до вітчизни. Тепер до нас приходили не тільки єпископи, а й італійська герцогиня, високий урядовець, невдовзі з'явилися й артисти самої Опери та молоді актори „Комеді Франсез“. Усі приходили захоплюватись нами безпосередньо на місці. Вродлива стипендіатка з Театру комедії, що незрівнянно декламувала вірші, дійшла навіть до мого узголів'я, аби прочитати надто вже патріотичні рядки. Під час читання її рудими сатанинськими косами і, звичайно, шкірою пробігали дивовижні хвилі, що, збуривши все моє тіло, сягли аж до промежини. Коли ця богиня заходилась розпитувати мене про мої бойові звитяги, я виклав їй стільки бентежних подробиць, що вона вже й очей з мене не зводила. Розчулившись, попросила дозволу перекласти найразючіші місця моєї оповіді на вірші — це мав зробити поет, один з її залицяльників. Я зразу ж погодився. Професор Бетомб, дізнавшись про цей проект, виявив незвичайну прихильність, навіть дав інтерв'ю — того ж таки дня, та ще й репортерам популярного журналу „Illustre National“, які сфотографували нас усіх на терасі шпиталю поряд із тією гарненькою актрискою.

— Найвищий обов'язок поетів у трагічні часи, які ми переживаємо, — виголосив професор Бетомб, що жодної дурниці не цурався, — прищепити суспільству смак до епічної поезії! Тепер не пора складати пусті, легковажні віршики! Смерть літературній мертвотині! У величному шляхетному гуркоті битв перед нами розпукає нова душа! Вона потрібна для нового патріотичного відродження! Ця душа — ті недосяжні високості, на які злетить наша слава!.. Ми потребуємо величного подиху епічної поезії!.. Як на мене, просто чудово, що в шпиталі на наших очах відбувається незабутнє — творча співпраця поета й героя!

Бранледор, мій палатний сусіда, чия уява в цій ситуації була не така прудка, тож йому й не пощастило потрапити на фото, зрештою став мені несамовито заздрити. Він люто сперечався зі мною за пальму героїзму. Нетямлячись і не знаючи впину, вигадував усе нові, дедалі неймовірніші звитяги.

Було важко вигадати ще героїчніші подвиги, додати бодай щось до тієї несвітської брехні, а проте ніхто в шпиталі не відступався, кожен навипередки прагнув повигадувати ще „чудовіші воєнні сторінки“, героєм яких він нібито був. Ми жили немов на сторінках воєнно-авантурницьких романів, нап'явши на себе шкури фантастичних героїв, а під тими шкурами всім переляканим нутром і єством жалюгідно здригалися. Ми померли б від страху, якби нас і справді спіткали ті вигадані події. Війна на відміну від нас давно вже визріла.

Наш великий приятель Бетомб і далі приймав візити численних зарубіжних достойників, панів учених, усіляких нейтралів, скептиків і цікавих. По палатах вешталася й інспекція військового міністерства, пихаті інспектори з шаблями були дуже втішені, що їхня війна триває й тут, що й за це їм щодня йде платня. Вони теж не шкодували похвал і заохочень. Отже, все гаразд. Бетомб і його незрівнянні поранені стали гордістю медичної служби.

Моя вродлива заступниця з „Комеді Франсез“ невдовзі знову мене провідала, цілком приватно, поки той її поет десь там заримовував поему про мої звитяги. Згодом і я уздрів того молодика — блідого й неспокійного — в якомусь коридорі. На думку лікарів, признався він мені, в нього навдивовижу тонкі волокна серцевого м'яза, тож лікарі, що дбають про таких витончених істот, і не дозволяють йому воювати.

Надолужуючи цей ґандж навіть із ризиком для здоров'я, віддаючи свої найвищі душевні сили, бард-початківець заходився клепати для нас „Крицевий дух Перемоги“. Та поема стане грізним бойовим знаряддям, усі, зрозуміло, завчать напам'ять її незабутні рядки. Так-то.

Мені годі було нарікати: адже серед стількох безперечних сміливців саме