Читати книгу - "Мертві квіти"

У кiнцi документа чiтко стояла дата його складання. У неї й тицьнув пальцем Стас.

— Бачиш? Заповiт складено, коли мiй дорогий родич, що втяг нас у цi пригоди, був живий i помирати, як видно, не збирався. Тож панi Мурашевич не планувала вiдвiдин мерця або привида.

— Коли у тебе самого «нечисть» на горищi товклася, ти не був такий безтурботний, — здригаючись вiд цих слiв, промовила Оленка. — А як справа iнших стосується, можна й жартувати…

— Нi, — серйозно сказав Стас, всаджуючи її до себе на колiна. — А повеселiшав я — ти правильно помiтила — тому що справа дiйсно не у привидах. Можеш менi повiрити. А коли стосується живих людей, то воно все-таки якось легше.

— Ти хочеш сказати, що знаєш, хто конкретно ходив у тебе по горищi?

— Конкретно ще не знаю, але, принаймнi, не потойбiчнi сили. Хоча б тому, що не буває нечистi як такої, як казав отець Назарiй. Хоча й без неї, звiсно, не обiйшлося. От ми й повиннi з'ясувати, у кого вона там вселилася. Хто впустив… Чого так дивишся? Не розумiєш? Коли у тебе останнiй iспит? От зразу ж пiсля нього я тебе запрошую до себе на домашнiй кiнотеатр. Кiно називається «Привид на горищi». Претензiя на фiльм жахiв, а по сутi комедiя.

Вона i далi нiчого не розумiла, хоча й намагалася.

— Ну, менше з тим, — посерйознiшав Стас. — Зараз нам потрiбно дiзнатися, що це за нотаріальна контора Яхницького, чому раптом твоя Мурашевичка звернулася аж у Ковель, хоча тут пiд боком пан Шевчик, у якого вже є досвiд складання подiбних заповiтiв. Га?

— А твiй… складений ранiше?

— Ото ж бо й воно. Так виходить, що за кiлька тижнiв до твого. Треба думати, iдея такого документа чиясь iз них — або мого дядечка, або твоєї квартирної господинi. Вони ж добре зналися, хоч вона i каже, що коханцями не були. Та за будь-яких обставин обоє брали у цьому участь. Дивись, формулювання до дрiбниць те саме, однi й тi ж вирази, слова. Чорти б забрали! Ну навiщо це: жити рiк, нiчого не чiпаючи? Хоч бери та повiр у байку про килим…

— Який iще килим? — не зрозумiла Оленка.

— Покажу… — вiдмахнувся Стас. — Але одне очевидно — складаючи другий заповiт, вони не бажали, щоб про його iснування знав Шевчик, а, можливо, через нього i ще хтось. Не хотiли, щоб узагалi у мiстi про нього дiзналися! Тому вона i звернулася хтозна куди. Он скiльки до Ковеля.

Стас заходив по кiмнатi.

— Нi, вони щось замислили, цi старi. Твоя була добре собi на умi, я бачив. Дiйсно, при здоровому глуздi та при твердiй пам'ятi, усе як тут написано… А мiй — взагалi шахiст. Щось вони закрутили таке… комбiнацiю хитромудру… тiльки от доля втрутилася. Не дозволила. Хоча…

— Що — хоча? Скажи, я зовсiм заплуталася!

— Хоча… я мало не сказав — «втрутилась i завадила», маючи на увазi їхню смерть. Ну, нiби плани їхнi порушила. А втiм… увесь механiзм цей якраз i розроблено на випадок їхньої смертi! У мене взагалi враження, що усi їхнi розрахунки надзвичайно точнi i механiзм саме тепер у дiї. А ми у ньому.

— I що буде далi?

— Ти при квартирi, я при будинку. Житимемо довго i щасливо.

Iнтонацiї, з якими це було сказано, викликали у неї мороз поза шкiрою.

— Не кажи так, я боюся, — попросила Оленка.

«Чесно кажучи, от тепер i я починаю боятися, по-справжньому», — подумав Стас.

Та лише мовчки пригорнув її до себе. Адже говорити таких речей жiнкам, якi у вас вiрять, не варто.

Вiдчуття небезпеки, конкретне та осмислене, з'явилося по-особливому. Усе, що було досi, — химернi думки та асоцiацiї, пов'язанi з аурою старого будинку, i навiть страх бути перемеленим правосуддям, не порiвнювалися з ним. Вони здавалися наче вiдiрваними вiд життя. Теперiшнє ж вiдчуття мало пiд собою конкретний ґрунт.

— Не бiйся, квiточко, — промовив до неї. — Розберемося. Усе буде гаразд.

ХХVII

Стас всiвся на диван спиною до «улюблених» персонажiв, маючи, як i завжди, усiх їх у своїй уявi. Не було потреби витрiщатися на килим. Усi вони i так стояли перед очима, наче живi. Здавалося, ось вiн, вир подiй, якi вiдбулися вже i вiдбуватимуться, незалежно вiд того, житиме вiн у будинку чи покине його. Надто глибоко влiз. Тепер, зникнувши звiдси, не покращиш свого становища.

I ще одне вiдчуття переслiдувало його. На початку подiй, познайомившись iз загадковим килимом, вiн схильний був вважати його чи не причиною неймовiрного i таємничого, що точилося навколо. Якби не було цих iдiотських квiтiв, здатних викликати такi дивовижнi асоцiацiї, — неприємних пригод було б однозначно менше. Так думав спочатку. Тепер же здавалося навпаки. У пригоди вiн потрапив би однаково. От тiльки… Килим був тепер наче книга пророцтв, свого роду пiдказкою, «картою», на яку у разi потреби можна спертися при визначеннi майбутнього, i, маючи змогу хоч якось прогнозувати його, отримати можливість врятувати свою i не лише свою голову вiд гiрших неприємностей. Додатковий шанс на порятунок, кинутий потойбiчними силами, яким так непросто скористатися…

Здавалося, усе зображене на цiй «хронологiчнiй картi», до останнього часу призначалося для того, аби переконати його у правдивостi цього «настiнного документа». Самi ж подiї, позначенi на ньому, начебто не мали для Стаса особливого значення. I лише вiдтепер те, про що йшлося на таємничому килимi, упритул наблизилося до нього. А угорi ще залишалися нерозгаданi ребуси. Можливо, вони, як носiї iнформацiї, тепер i є найцiннiшими?

Хто вони — цi люди, якi зараз ще живi i якi вже приреченi?

Схотiлося ще раз обернутися i глянути на настiнну «карту». Але ж це потрiбно лягти, iнакше вiзерунки — просто квiти. Та й навiщо? Вони й так в уявi — отi троє останнiх. Дiвчинка, з суницями, «зоряний хлопчик» i «ведмiдь з лисячою мордою». Його iнакше не назвеш. А от передостаннiй герой щойно отримав нову назву. «Зоряний хлопчик»… Вона прийшла сама, доволi точно вiдображаючи суть образу, створеного елементами вiзерунка. I одночасно виникло нав'язливе вiдчуття, що назва ця не зовсiм вiдповiдає. Що десь поруч iнша, якраз та, що потрiбна. Та, яка пояснює, ким вiн є насправдi. I м'я цього хлопчика, що застиг у незрозумiлiй позi з чарiвною паличкою, якою торкався до зiрок, крутилося у головi. Крутилося i муляло. Зараз згадається. Стоп! Ось. Персонаж з «Попелюшки». Хлопчик, що допомагав феї. Згадалися й кадри з фiльму-казки. «Я не чарiвник, я тiльки вчуся…» — промовляв