Читати книгу - "Зорі, що купаються у річці"

Дружина, як це часто бувало, сиділа перед портретом сина з чорною смужкою. По голосно ввімкненому телевізору йшов якійсь фільм, але вона його не бачила. Максим Іванович знайшов на дивані пульт, натиснув на червону кнопку. Він підійшов до дружини ззаду, обійняв її за плечі.

— Знаєш, що я сьогодні вирішила? — сказала вона тихо, не повернувшись до нього, не зводячи очей з портрету сина.

— Що ж?

— Давай віддамо нашу квартиру у місті Сашкові. Заради пам’яті нашого сина.

— Я не проти, — відповів він. — Але Сашко ще в лікарні.

— Він одужає та повернеться. Де йому жити з молодою дружиною?

— Ніхто не знає, коли йому стане краще.

— Буде краще. Я завтра піду до церкви та запалю свічку за його здоров’я. Це обов’язково допоможе. Я впевнена в цьому. Якщо я і грішна у чомусь, то вже понесла один раз кару. Вдруге навіть злочинців не страчують.

Розділ 31

Софійка сіла біля вікна. Потяг сіпнувся та важко зрушив з місця. За вікном з прискоренням побігли дерева та чагарники. Літо ніяк не хотіло впускати осінь у свої володіння, але та було наполеглива. Вона поплямувала деінде листя дерев у свій золотаво-червоний колір. Тепер на зеленому фоні були помітні мазки жовтої фарби ранньої осені.

Дівчині було тяжко залишати дідуся без її нагляду, але той був наполегливий та впертий, як віслюк. «Мені вже зовсім добре, — торочив він без упину. — А на тебе страшно глянути, дивись, як змарніла, схудла, зблідла. Ходячий скелет, та й годі! Їдь до свого Сашка, а за мене не турбуйся».

І Соня вирішила, що час настав. Насправді, її нестерпно мучила невідомість. Вночі буйна фантазія дівчини вимальовувала різні страхіття, що могли трапитися з коханим. Тоді вона не могла заснути до ранку, а забивалася у тривожному сні лише по кілька годин на добу. І знову день починався однаково: сніданок, господарство, робота, хворий дідусь. Вона відчувала хронічну втому скоріше від своїх переживань, аніж від фізичної роботи.

Зараз вона хвилювалася від скорої зустрічі з коханим. Кожен стук коліс по рейках скорочував відстань розлучення. Від цього на душі ставало трохи тепліше. Софійка прикрила очі та вирішила трохи помріяти про їхню зустріч. Зараз вона себе лаяла за те, що в свій час не взнала адресу квартири, яку наймав Сашко. Це було просто не завбачливо та непростимо з її боку. Але хто ж знав, що ця адреса колись їй знадобиться? Можна було б піти до Сашка на роботу, але там їй ніхто б адресу не дав. Добре, що Сашко багато розповідав про свою матір та село Нові Липки, де він народився, ріс, ходив до школи. За його словами, Людмила Орестівна до цього часу там проживала та працювала у школі вчителем. Тож, дібравшись до Нових Липок, дівчина була впевнена, що швидко знайде Сашкову матір.

Дівчина не зчулася, як задрімала, прихиливши голову до вікна. Коли прокинулася, то зрозуміла, що потяг прибуває до місця призначення. За вікном були новобудови та схожі один на одного висотні будинки. Вони, мов стовпи, тяглися все далі й далі, доки геть губилися вдалині. Людей та автівок побільшало. Вони метушливо кудись поспішали, губилися поміж будинками.

Виходячи на перон, Софійка ще раз про всяк випадок спробувала набрати знайомий номер, але марно. Дівчина засунула мобільника в задню кишеню джинсів та озирнулася. На вокзалі було багато людей. Чомусь їй здалося, що Сашко може бути серед них. Вона почала пильно вдивлятися, шукаючи його очима. Але люди снували по вокзалу, мов мурахи, виходили на перон, інші — заходили у приміщення. Серед натовпу вона помітила хлопця, схожого на Сашка, але не встигла його добре розгледіти, бо він зник з її поля зору десь серед пасажирів. Софійка чимдуж побігла за ним. Вона наштовхувалась на людей, вибачалась і знову бігла. Серце в грудях шалено, несамовито билося, розривало груди, а вона все бігла та бігла, боячись його загубити знову. Від однієї думки, що Сашко був поруч, а вони не змогли зустрітися, у неї перед очима починало все колихатися. Нарешті вона його побачила. Хлопець був майже поруч і ззаду своєю статурою дуже нагадував Сашка. Соня вже збиралася його окликнути та набрала в груди повітря, коли побачила дівчину, що підійшла до хлопця. Тепер Софійка помітила, що юнак тримав у руках червону троянду, яку простягнув дівчині та поцілував її у щоку. Соні стало зле. Невже її коханий зустрів іншу? Молоді люди про щось жваво розмовляли й Софійка помітила, як дівчина лагідно посміхається до свого обранця. Але Соня вирішила упевнитися, чи то справді її Сашко. У бідолашної дівчини підкошувалися ноги та було важко дихати, коли вона прямувала до закоханих.

«Я — сильна, — сказала вона собі. — Якщо це Сашко, то я підійду та скажу, що все йому пробачаю. Мені легше не буде, але йому від таких слів — напевне». Вона підійшла майже впритул до молодих людей, заглядаючи у лице хлопця. Це був не Сашко! У дівчини відлягло від серця й вона полегшено зітхнула. Молоді люди з подивом подивилися на дивакувату рудоволосу дівчину, перезирнулися та знову почали про щось жваво розмовляти.

— Вибачте, — бозна кому тихо сказала дівчина та відійшла вбік, відчувши ніяковість.

Спочатку вона вилаяла себе за свою надмірну підозрілість, але все одно вирішила обійти весь перон та вокзальне приміщення. Могло ж трапитися так, що Сашко в цей час зібрався поїхати до неї в село, а вона — до нього? Чому ж і ні? Було б дуже смішно, якби вони розминулися. Безцільно поблукавши з півгодини, дівчина не побачила знайомої постаті. Отже, треба було їхати до Нових Липок.

Коли Софійка сіла в маршрутку, то відчула себе стомленою. Вона подумала, що людям важко, набагато важче жити у місті, аніж у селі. Задушливе повітря, розпечений асфальт, маса людей повсюди, гуркіт великої кількості машин — все це, напевне, їх дратувало та стомлювало. А в селі повітря чисте, прозоре, хоч пий його. Стомився — йди до лісу, до річки, на луки. Солодкувато-п’янкий запах річкової м’яти заспокоїть, сиві тумани заколишуть,