Читати книгу - "Коли впаде темрява"

ж це він тягне, га? Бо Джанет — яку називали Джакс у коледжі Сари Лоренс, Джакс у драматичній студії, Джакс, котра суперово цілувалася на французький манер, Джакс, котра курила міцні французькі сигарети «Жетан» й імітувала насолоду, ковтаючи текілу, — Джанет вже давно злякалася, їй було страшно ще до того, як Гарві згадав забоїну на борту «вольво» Френка Фрідмана. І думка про це підштовхує її до думки про телефонну розмову з її подружкою Ганною менш ніж тиждень тому, тоді, коли вони дійшли до обговорення облудних випадків хвороби Альцгаймера. Ганна у себе в місті, Джанет на стільчику біля вікна у вітальні, споглядає на акр їхньої нерухомості, на красу усіх цих рослин, від яких її так тягне чхати і сльозиться в очах, а ще до того, як розмова звернула на Альцгаймера, вони спершу обговорювали Люсі Фрідман, а потім і Френка, і хто ж з них це сказав? Хто з них сказав: «Якщо він не впорається зі своїм п’янством за кермом, то колись когось уб’є»?

— А тоді Тріша промовила щось таке ніби «на мені» чи то «наймні», але уві сні мені стало зрозуміло, що вона… пропустила… еге ж? Пропустила початковий склад слова, а насправді намагалася сказати «поліція». Я спитав її, до чого тут поліція, що саме вона мала на увазі, кажучи поліція, і раптом сів. Просто отам. — Він показує на стілець, котрий у них зветься телефонним куточком. — Потім тиша, потім ще якісь уривки, якийсь шепіт з напівслів. Я ледь з глузду не з’їхав, ще подумав, от же принцеса сцени, аніскільки не міняється, та раптом вона промовила «номер», і чисто так промовила, мов дзвоник дзенькнув. І я зрозумів — так само як зрозумів її, коли вона намагалася сказати «поліція», — що вона хоче мені сказати, що з поліції подзвонили їй, бо нашого номера вони не мають.

Джанет мовчки киває. Два роки тому вони вирішили вилучити свій номер з бази даних, бо їм безперестанку телефонували репортери, розпитуючи Гарві про причини скандалу з «Енрон». І робили це зазвичай у обідній час. Не тому, що він мав безпосередній стосунок до «Енрону», а просто тому, що великі енергетичні компанії були його спеціалізацією. За кілька років перед тим він навіть працював на президентську комісію, коли Клінтон був великим шаманом, а цей світ (принаймні на її скромний розсуд) був трішечки кращим, трішечки безпечнішим місцем. І хоча у Гарві було багато рис, котрі їй тепер не подобалися, вона достеменно знала, що в одному його мізинчику більше чеснот, ніж мають всі оті драпіжники з «Енрону», разом узяті. Її може іноді нудити від його чеснот, але їхню ціну вона знає.

Але хіба поліція не має змоги отримати номери, вилучені з довідкової бази даних? Та мабуть, ні, якщо їм спішно щось треба взнати чи комусь повідомити. До того ж сни не зважають на логіку, хіба ні? Сновидіння — це поезія підсвідомості.

Врешті, вже не в змозі стояти на одному місці, вона підходить до кухонних дверей і прочиняє їх в яскравий червневий день, визирає на Севінг Лейн, вуличку, що вони її сприймають за зменшену версію того, що вона уявляє собі як Американську мрію. Який погідний ранок заліг навкруги, трильйони росяних крапельок іще сяють на траві! А серце так і не перестає гупати молотом у неї в грудях, і піт котиться обличчям, й вона хоче попросити, щоб він перестав, не розповідав свій сон, цей жахливий сон. Вона мусить нагадати йому, що Джена живе на цій же вулиці — тобто Джен, Джен, котра працює у «Відео Стоп» тут таки, в містечку, і надто часто по вікендах вечорами випиває у «Кухлі» з такими, як Френк Фрідман, котрий за віком міг би бути її батьком. У чому, поза всякими сумнівами, частково й полягає його принадливість.

— Оте її шепотіння, оті уривки слів, — продовжує Гарві, — і ніяк вона не могла виговоритися. Тоді я почув «убило», і зрозумів, що хтось з наших дівчат загинув. Просто так зрозумів. Не Тріша, бо Тріша мені про це говорила, значить, або Джена, або Стефані. Я так злякався. Я заціпенів, сидячи, і міркував, кого б з них мені хотілося, курва, немов той вибір Софі. Я почав їй кричати: «Кажи, котра з них! Кажи, котра з них! Заради Бога, Трішо, скажи мені, котра з них!» І тільки тоді почав прозирати реальний світ… а я ж завжди скептично ставився до таких речей…

Гарві коротко гикає, а Джанет в яскравому вранішньому освітленні бачить червону пляму в центрі забоїни на борту «вольво» Френка Фрідмана, а в центрі плями щось темне, що могло бути грязюкою або й волоссям. Вона ніби бачить як Френк криво припарковується до бордюру о другій ранку, такий п’яний, що навіть не намагається заїхати під свій ґанок, не кажучи вже про гараж — бо тісні ті ворота, як сказано у Писанні. Вона бачить, як він чалапає до будинку, опустивши голову, важко сопе носом. Віва бикові й місячній крові!

— Тут я вже зрозумів, що перебуваю в ліжку, але чув той низький голос, зовсім не схожий на мій, він звучав, наче чужий, і він не міг чітко проказати жодного з тих слів, які говорив: «ажи, ора! ажи, ора» — так це звучало — «ажи, ора, Іш!»

Кажи, котра. Кажи, котра, Трішо.

Гарві замовкає, думає. Розмірковує. Порошинки танцюють біля його лиця. На сонці його майка така сліпучо-біла, що важко дивитися; це майка з реклами прального засобу.

— Я лежав і чекав, що зараз прибіжиш ти, з’ясувати, що трапилося, — нарешті каже він. — Я там лежав, весь мов морозом усипаний, трусився, запевняючи себе, що, звісно, це був лише сон, ну, як оце ти зараз, але ж який достотний. Який живописний у своїй жахливості.

Він замовкає знову, розмірковуючи, як розповісти, що було далі, він не помічає, що дружина зараз його не слухає. Колишня Джакс зараз докладає своїх усіх сил, усієї потуги свого розуму, щоби примусити себе повірити, ніби те, що вона бачить, не кров, а просто видно ґрунтівку там, де на «вольво» обдерто верхній шар фарби. Ґрунтівка — це слово просто вилізало з підсвідомості.

— Це дивовижно, правда ж, як глибоко сягає уява? — врешті каже він. — Подібне сновидіння схоже на те, як якийсь поет — з тих, насправді великих — напевне бачить свій вірш. Кожна деталь яскрава й чітка.

Западає тиша, кухня віддана сонцю й танцюючим пилинкам; надворі світ завмер