Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 3"

Я глянула на нього й побачила, що він плаче.

— Чого ж ти плачеш, Хоакіне? — спитала я. — Тут плакати нема чого.

— Не можу втриматися, Пілар, — відповів він. — Я ще ніколи нікого не вбивав.

Якщо ти не бачив першого дня революції в маленькому містечку, де всі одне одного знають і завжди знали, то ти не бачив нічого. Того дня більшість людей, що стояли двома шеренгами на майдані, були вдягнені як до роботи в полі, бо вони квапилися якнайшвидше дістатися до міста, але кілька чоловік, не знаючи, як треба вдягтися для такої нагоди, прийшли у святковому вбранні і тепер ніяковіли, бачачи, що інші і ті, що штурмували казарму, вдягнені в старі лахи. Але скидати свої нові куртки вони не хотіли — боялися, що загубляться або хтось поцупить, отож стояли, обливаючись потом, на осонні й чекали, коли ж воно нарешті почнеться.

Потім знявся вітер, а на цей час і майдан устиг підсохнути під ногами в людей, що стояли, ходили, тупцяли на місці, збиваючи куряву, і якийсь чоловік у темно-синьому святковому вбранні гукнув: «Aqua! Aqua![32]» І тоді прийшов підмітальник, який щоранку поливав майдан, розкрутив шланг і почав поливати майдан водою, спершу з боків, а потім усе ближче й ближче до середини. Тоді обидві шеренги розступилися, щоб він міг полити середину майдану, вода била широким струменем, виблискуючи на сонці, а люди стояли, спираючись хто на ціп чи кийок, хто на довгі білі дерев'яні вила, й дивились, як вигинається водяний струмінь. А потім, коли майдан був уже политий і курява осіла, шеренги знову вишикувались, і хтось із селян крикнув:

— Коли ж нарешті нам дадуть першого фашиста? Коли перший вилізе з тієї сповідальні?

— Зараз! — гукнув Пабло з дверей ayuntamiento. — Зараз вийде.

Голос у нього був хрипкий, бо він багато кричав і наковтався диму, коли штурмували казарму.

— А чого вони там так довго сидять? — спитав хтось.

— Та ніяк своїх гріхів не полічать! — крикнув Пабло.

— Ну, звісно, адже їх там двадцять душ, — сказав хтось іще.

— А то й більше, — сказав інший.

У двадцятьох чоловік гріхів набереться чималенько.

— Так, але, по-моєму, вони просто хитрують, щоб виграти час. У таку хвилину усіх своїх гріхів не згадаєш, хіба найтяжчі.

— То май терпіння, — озвався другий. — Як їх тут душ двадцять із гаком, то навіть на те, щоб покаятися в самих тільки найтяжчих гріхах, треба силу часу.

— Терпіння в мене досить, — відповів перший. — Та все ж таки, чим скоріше ми це скінчимо, тим краще. І для них, і для нас. Надворі липень, роботи багато. Хліб не вимолочено. Ще не час розважатися та свята справляти.

— А от сьогодні у нас свято, — сказав інший. — Сьогодні у нас свято Свободи. Відтепер, як ми їх порішимо, і місто, — і землі будуть наші.

— Сьогодні ми вимолотимо фашистів, — сказав хтось. — А з полови постане свобода нашого pueblo[33].

— Але треба робити все як належить, щоб заслужити цю свободу, — сказав другий. — Пілар, — звернувся він до мене, — коли в нас буде мітинг?

— Відразу ж, як скінчимо з оцим, — відповіла йому я. — В цьому самому будинку ayuntamiento.

Я жартома наділа лакованого трикутного капелюха guardia civil. Курок пістолета я спустила, притримуючи його великим пальцем і натискаючи на спуск, бо здогадалася, що це робиться так; пістолет я засунула дулом за мотузку, якою підперезалася. Надіваючи капелюха, я думала, що це буде гарний жарт, але потім пошкодувала, що не взяла замість капелюха кобури від пістолета. І хтось із шеренги сказав мені:

— Пілар, дочко, не личить тобі носити такого капелюха. Адже ми покінчили з guardia civil.

— Ну, що ж, — сказала я, — доведеться його скинути. — І скинула.

— Дай-но мені того капелюха, — сказав він. — Його треба викинути.

Ми стояли в кінці шеренги, там, де алея йде понад урвищем, і він узяв у мене трикутного капелюха й жбурнув його — так пастух кидає від стегна камінь у бика, щоб підігнати його. Капелюх полетів униз, і ми дивились, як він чимдалі меншає, виблискуючи лаком у прозорому повітрі. Я озирнулася назад і побачила, що в усіх вікнах і на всіх балконах стоять люди, і побачила дві шеренги чоловіків, що вишикувалися через весь майдан аж до дверей ayuntamiento, і натовп під вікнами того будинку. Над майданом стояв гомін, і раптом хтось крикнув: «Перший вийшов!» Це був мер, дон Беніто Гарсіа. Він повільно вийшов із дверей, простоволосий, і зійшов сходами вниз, і нічого не сталося. Він пройшов повз перших двох, чотирьох, вісьмох, десятьох, усе далі прямуючи між шеренгами чоловіків із ціпами, й усе ще нічого не діялося. Він ішов і йшов, піднісши високо голову, його сите обличчя посіріло, очі дивилися вперед, потім раптом забігали сюди-туди, але ступав він твердо. І все ще нічого не діялося.

З балкона хтось крикнув: «Que pasa, cobardes? Чого ж ви, боягузи?» Але дон Беніто йшов далі між шеренгами, і йому нічого не робили. Потім я побачила, як в одного селянина, що стояв за три чоловіка від мене, засмикалося обличчя, він кусав губи й так міцно стискав свого ціпа, що руки в нього побіліли. Я бачила, що він дивиться на дона Беніто, який підходив усе ближче, але поки що нічого не діялося. Потім, коли дон Беніто майже порівнявся з ним, цей чоловік замахнувся ціпом — аж зачепив ним сусіда в шерензі,— і молоснув дона Беніто по голові. Дон Беніто подивився на нього, а він ударив його ще раз і крикнув: «Ось тобі, cabron[34]». Цього разу удар влучив в обличчя, і дон Беніто затулив очі руками, і його били доти, доки він не впав. А той, що перший ударив його, гукнув, щоб йому допомогли, схопив дона Беніто за комір сорочки, а інші схопили його за руки й потягли долілиць по землі до кручі й скинули в річку. А той селянин, що вдарив його перший, став навколішки на краю урвища, дивився йому вслід і примовляв: «cabron! cabron! Ах ти ж cabron!» То був орендар дона Беніто, і вони ніяк не могли поладнати один з одним. Вони посварилися через ділянку землі над річкою — дон Беніто відібрав її в того селянина й віддав іншому, і той селянин давно затаїв до нього ненависть. Він не повернувся на своє місце в шерензі, а так і залишився сидіти на краю урвища і все дивився туди, куди