Читати книгу - "Тяжкі часи"

— Як вона оклигає, Стівене, то, треба гадати, знов піде від тебе й більш тебе не мучитиме. Сподіваймося, що так буде. Ну, я вже мовчатиму, щоб ти заснув.

Стівен заплющив очі — радше на догоду їй, ніж задля спочинку. Та помалу завивання вітру надворі ніби стихло у нього в вухах чи відмінилося в стукіт його верстата й навіть у людські голоси (поміж них і його власний), що гомоніли про направду чуте вдень. Та врешті й ця невиразна свідомість згасла, і він поринув у довгий, тривожний сон.

Йому снилось, неначе він із якоюсь жінкою, що її дав не кохав — але то була не Рейчел, і це дивувало його навіть у ту хвилину примареного щастя, — вінчаються в церкві. Поміж присутніх він упізнавав декого з іще живих і багатьох уже померлих. Нараз, саме серед вінчання, впала темрява, а потім спалахнуло сліпуче світло. Воно струміло зі слів одної з десяти заповідей, вирізьблених на дошці над вівтарем, і ті слова осявали всю церкву. Вони й лунали по всій церкві, немов вогнисті літери мали голос. І Стівен побачив, що й усе довкола зовсім відмінилось і з того, що було, не зосталося нічого, — тільки він та священик. Вони стояли вдвох, у білий день, перед натовпом таким величезним, що Стівен подумав: якби й з усього світу люди зійшлися в одне місце, то їх не було б більше. І ввесь той люд дивився на нього з відразою й ненавистю — серед мільйонів очей, прикипілих до нього, не було ані одного приязного чи співчутливого ока. А він стояв на високому помості, під своїм власним верстатом; глянувши вгору, він побачив, на що враз обернувся той верстат, і почув виразно проказувані слова заупокійної молитви, і зрозумів, що його мають стратити. А за мить поміст під ним запався, і все щезло.

Як він знову повернувся у своє звичайне життя, в знайомі місця, він не міг збагнути; але якимсь побитом він туди повернувся, і над ним тяжів присуд, що він ніколи, ні в цьому світі, ні в тому, довіку й до правіку вже не побачить Рейчелиного обличчя й не почує її голосу. Блукаючи без упину, без надії, шукаючи не знати чого (він тільки знав, що приречений його шукати) він увесь час терпів незбагненний, невимовний, смертельний страх перед однією річчю, що її подоби набирало все довкола нього. Хоч би на що він поглянув, воно починало набирати тієї подоби. У всьому його жалюгідному житті була одна лише мета: не дати, щоб хто з людей добачив ту страхітливу річ. Та шкода! Коли він виводив усіх з кімнат, де вона була, й замикав шафи та шухляди, де вона стояла, і проганяв цікавих звідти, де, як він знав, ту річ заховано, випихав їх на вулицю, то й самі фабричні комини набирали подоби тієї речі, і на них чорнів великими друкованими літерами страшний напис.

Та ось він знову почув, як завиває вітер і дощ тарабанить по дахові, і ті місця, де він блукав, зступилися до чотирьох стін його кімнатки. Все було таке, як ту хвилю, коли він заплющив очі, тільки вогонь у коминку вже погас. Рейчел, видно, задрімала на своєму стільці біля ліжка. Вона сиділа зовсім тихо, вгорнувши плечі в хустку. І стіл стояв на тому самому місці, при ліжку, а на ньому, в своєму звичайному вигляді й розмірі, стояла та річ, що допіру ввижалася йому всюди уві сні.

Та ось Стівенові здалося, наче запинало перед ліжком ворухнулось. Він знову поглянув туди й побачив, що воно справді ворушиться. Ось вистромилася рука, мов щось намацуючи. Тоді запинало враз відгорнулося, жінка в ліжку звелася й сіла.

Важким, навісним поглядом червоних, запалених, широко розплющених очей вона обвела всю кімнату. Поминувши той кут, де Стівен спав на стільці, її очі знов вернулися туди; придивляючись, вона дашком наставила над ними долоню. І ще раз вона поблукала очима по кімнаті, ледве помічаючи чи, може, й не помічаючи Рейчел, і ще раз утупилася в його куток. Коли вона знову прикрила очі від світла долонею, не стільки вдивляючись у нього, скільки якимсь тваринним чуттям здогадуючись, що він сидить там, — Стівен подумав, що ані в оцих згиджених рисах, ані в так само згидженій душі її вже й сліду не лишилось від тієї жінки, з якою він одружився перед вісімнадцятьма роками. Коли б він сам навіч не бачив, як вона помалу котилася нижче й нижче, то був би не повірив, що це та сама людина.

Весь той час, мовби скутий якимись чарами, він не міг ворухнутися, тільки дивився на неї.

Вона посиділа трохи, сперши голову на руки й тупо дивлячись перед себе, — чи то куняючи, чи то силкуючись щось пригадати. Потім знову почала водити очима по кімнаті. І тоді погляд її вперше спішився на столі й на пляшках.

Відразу вона зиркнула в його куток — злостиво, з викликом, як учора, — а тоді тихенько, обережно простягла до столу жадібну руку. Взяла кухля до себе в ліжко й ще хвильку посиділа, вагаючись: котру з двох пляшок вибрати? Нарешті, не тямлячи страшної небезпеки, вхопила ту, в котрій була швидка й певна смерть, і перед віччю в Стівена зубами витягла корка.

Чи то був сон, чи ява — Стівен не міг ні озватись, ані поворухнутись. Якщо це не сон і призначена їй година ще не настала — прокинься, Рейчел, прокинься!

І жінка теж згадала про Рейчел. Поглянула на неї сторожко, тоді повільно-повільно, обережно-обережно вилила рідину з пляшки в кухоль. Уже піднесла його до губів. Ще мить — і вже ніщо б їй не помогло, хоч би й весь світ прокинувся та збігся її рятувати. Але ту саму мить Рейчел схопилася, здушено зойкнувши. П’яниця борюкалась, ударила її, схопила за коси, але Рейчел відняла в неї кухля.

Тоді й Стівен зірвався зі стільця.

— Рейчел, чи я сплю, чи ні? Що це за ніч жахлива!

— Не турбуйся, Стівене, Я сама трохи