Читати книгу - "Будденброки"

— Тоні, серденько, нічого тобі журитися, ти зостанешся серед найвищого кола…

І не миналося без того, щоб Тоні, побувавши в улюбленій, оббитій шовком вітальні в будинку біля міської брами, не почула від старої мадам Крегер:

— A propos[43], до мене дійшли деякі чутки. Сподіваюсь, що ти схаменешся, крихітко моя…

Якось у неділю, коли Тоні з усією родиною була в Маріїнській церкві, пастор Келінг Крутими словами тлумачив те місце в біблії, де сказано, що жінка повинна лишити батька й матір і піти за чоловіком. Раптом він розпалився й почав вергати громи з амвона. Тоні перелякано звела на нього очі: чи не дивиться він просто на неї? Ні, хвалити бога, вгодоване пасторове обличчя було обернене в інший бік, і звертався він до всіх парафіян, що побожно слухали. А проте було ясно, що то новий наступ на Тоні і кожне його слово стосувалося саме її.

— Молода дівчина, майже дитина, — виголошував він, — що не має ще ані власної волі, ані власних поглядів на життя, а проте не слухав ласкавих батьківських порад, дістане заслужену кару, господь вивергне її з уст своїх…

На цьому вислові, який пастор Келінг дуже полюбляв і завжди вимовляв з великим запалом, його пронизливий погляд, підсилений гнівним порухом руки, все-таки звернувся на Тоні… Вона побачила, як батько, що сидів поряд з нею, підняв руку, наче хотів сказати: «Ну, ну! Не так різко…» Але тепер Тоні вже не мала сумніву, що пастор Келінг говорив це за намовою батька чи матері. Вона почервоніла й зіщулилась: їй здавалося, що весь світ дивиться на неї. А другої неділі рішуче відмовилась іти до церкви.

Вона стала мовчазна, майже ніколи не сміялася, втратила хіть до їжі і часом зітхала так тяжко й жалісно, наче боролася з якоюсь настирливою думкою, а тоді сумно поглядала на батьків… Не можна було не співчувати їй. Вона дуже схудла й змарніла. Врешті консул сказав:

— Далі так тривати не може, Бетсі, годі її мучити. Їй треба десь трохи поїхати, відпочити й опам’ятатися; ось побачиш, що тоді вона прийде до розуму. Я не можу кинути роботи, та й літо вже кінчається… але нам і вдома не зле. Вчора до мене випадково зайшов Шварцкопф із Травемюнде, Дідеріх Шварцкопф, старший лоцман. Я сказав йому кілька слів, і він залюбки погодився взята на якийсь час дівчину до себе… Видатки я йому поверну… Там вона житиме по-домашньому, купатиметься, дихатиме свіжим повітрям, і їй зразу стане краще. Том відвезе її, і все буде гаразд. Скажемо їй про це зараз-таки, краще не зволікати…

Тоні радо погодилась на батькову пропозицію. Хоч вона майже не бачилася з паном Грюнліхом, але знала, що він тут, веде переговори з її батьками й очікує… Господи, він може кожного дня з’явитися перед нею, зчинити крик, благати її! У Травемюнде, та ще й у чужих людей, їй буде безпечніше… Тож вона швидко, вдоволено спакувала свою валізу, наприкінці липня разом з Томом, що мав відпровадити її, сіла у величну крегерівську карету, весело попрощалася з усіма і, полегшено відітхнувши, виїхала за міську браму.

Розділ п’ятий

Шлях на Травемюнде йде просто до порона, а по той бік річки нікуди не звертає; Тоні з Томом знали його дуже добре. Сірий гостинець швидко стелився під ногами вгодованих мекленбурзьких гнідих Лебрехта Крегера, що глухо, невтомно вистукували копитами, хоч сонце пекло немилосердно й убогий краєвид навколо затягала курява. Задля такої події Будденброки перенесли обід на першу, і рівно о другій брат із сестрою виїхали з дому, а десь зразу після четвертої мали вже бути на місці, — бо коли найманій кареті на таку дорогу треба було три години, то крегерівський Йохен мав досить марнославства, щоб подолати її за дві.

Тоні, в сірій, простій, але гарній сукні й крислатому пласкому брилику, кивала головою, віддавшись мрійній дрімоті. Свою парасольку, такого самого сірого кольору, як і сукня, оздоблену кремовим мереживом, вона прихилила до відкинутого верха. Наче створена їздити в кареті, Тоні сиділа в зручній позі, елегантно схилившись на спинку і граціозно схрестивши ноги в черевиках з високою шнурівкою і в білих панчохах.

Том, уже двадцятирічний юнак, одягнений у добре пошитий блакитно-сірий костюм, зсунув бриля на потилицю і курив одну за одною російські цигарки. Він мав вигляд ще не зовсім дорослого, але в нього почали швидко рости вуса, темніші за чуба й за вії. Ледь піднявши, за звичкою, одну брову, він дивився на хмари і на дерева вздовж Гостинця, що їх поминала карета.

Тоні сказала:

— Я ще ніколи не раділа так, як тепер, що їду в Травемюиде… По-перше, з відомих тобі причин… Нічого тобі глузувати з мене, Томе; я так хочу опинитися ще на кілька миль далі від таких собі золотавих баків… Та головне, що я житиму в зовсім новому Травемюнде, на Першій лінії, у Шварцкопфів… І не матиму ніякого стосунку до курортного товариства… Я вже його знаю більше ніж доволі; і в мене нітрохи не лежить до нього серце… А крім того… той чоловік має там усюди вільну руку. Він може без жодних церемоній одного чудового дня, мило всміхаючись, з’явитися біля мене…

Том викинув цигарку і взяв з цигарниці другу. Ту цигарницю подарував консулові якийсь російський клієнт. На її накривці була майстерно вигравіювана тройка, на яку напали вовки. Том дуже полюбив ті тоненькі міцні цигарки з жовтими мундштуками і курив їх страшенно багато, та ще й набув погану звичку втягати дим глибоко в легені, а потім, розмовляючи, повільно випускати його.

— Так, — погодився він, — ти правду кажеш, парк у Травемюнде аж роїться гамбуржцями. Та й консул Фріче, той, що скупив увесь курорт, теж із Гамбурга… Тато каже, що він тепер процвітає… Між іншим, ти пропустиш багато цікавого, як не будеш часами заглядати до парку… Петер Дельман, звичайно, вже там: його в цей час ніколи немає в місті, А торгівля його йде, як сама собі хоче… Смішно! Ну… Й дядько Юстус неодмінно приїздитиме в неділю — трохи подихати свіжим повітрям і пограти в рулетку… Ще там є Меллендорфи, Кістенмакери, мабуть, у повному складі, і Гагенштреми…

— Певна річ! Як би там обійшлося без Сари Землінгер!..

— Між іншим, її звати Лаура, серденько, треба бути справедливою.

— І Юльхен з нею, звісно… Юльхен заповзялася