Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том сьомий"

План розробки він склав сам, та щоб його здійснити, виписав досвідчених інженерів із Штатів. Високо на річці Рінкебілі, за вісімдесят миль від Офіру, насипали греблю. Вода звідти йшла величезними дерев'яними потоками через усі вісімдесят миль, аж до самого Офіру. За кошторисом ті споруди мали забрати три мільйони, але фактично стали йому в чотири. На цьому він не спинився й побудував електричну станцію, що давала світло й енергію його промислові. Інші старожитці, що забагатіли так, як їм і не снилось, хитали похмуро головами, прорікали йому, що він погорить, і відмовлялися вкладати свої капітали в таку божевільну витівку. Та Буйний День тільки осміхався й продавав свої ділянки в місті. Він розпродав їх саме вчасно, поки золота гарячка була ще її повному розпалі. Коли він, бувало, сидячи в «Лосячому Розі», казав своїм приятелям, що через яких п'ять років доусонські ділянки важко буде збути з рук, що хатини підуть на дрова, то з нього сміялись у вічі й відповідали, що на той час виявиться жильне золото. Але Буйний День робив своє, і коли йому більше не треба стало дерева, продав навіть і свої тартаки. Так само він поступово позбував одну за одною усі ділянки, розкидані по інших річках, власним коштом, без будь-чиєї допомоги докінчив водогін, поставив драги, виписав машини — і сибірське золото потекло широкою річкою. І ось він, той самий, що п'ять років тому піднявся від Індіяни на межиріччя, пройшов із собаками мовчазну пустелю, живився, мов індіянин, самим лосячим м'ясом, тепер слухав, як хрипкий гудок скликає сотні його робітників, і дивився, як вони працюють у білому світлі дугових ліхтарів.

Отже, він завершив своє останнє діло і міг тепер виїхати. Коли він відкрив такий намір і про це пішла чутка, Гугенгамери, англійські товариства, нова французька компанія наввипередки почали пропонувати йому відкупити в нього Офір з усім устаткуванням. Гугенгамери дали найвищу ціну, і Буйний День одержав мільйон чистого зиску. На загальну думку, він мав тепер двадцять-тридцять мільйонів, але правду знав тільки він сам. Продавши останні ділянки й загрібши зі столу ввесь виграш, що колись провістило йому серце, він мав трохи понад одинадцять мільйонів.

Його від'їзд залишився в історії краю, як і всі його подвиги. Цілий Юкон з'їхався в Доусон до нього в гості. Тієї останньої ночі в Доусоні не ходили нічиї гроші, крім Гарнішевих. Трунків не продавалось, хоч усі шинки було відчинено. Зморених буфетників за прилавками заступали свіжі, поячи всіх задарма. Хто не хотів приймати частування й домагався сам заплатити, тому враз стромлялося під ніс десяток погрозливих кулаків. Навіть найзеленіші чечаки ставали в обороні Гарнішевого ймення від такої образи. А серед бучної гульні крутився сам невгамовний Буйний День, як завжди в мокасинах, у парусинових штанях, пошитій з укривала куртці, хутряній шапці з не-зав'язаними поворозками від навушників, з рукавицями, що теліпались на ремінці через плече. Після багатьох чарок віскі його засмаглий вид зашарівся, чорні очі блищали. Від нього аж пашіло приязню та щирістю. Він, достоту як колись, вив лісовим вовком, пригинав усім руки до столу, всіляко показував свою силу й кричав, що це Гюго ніч. Та цей раз він розкидався не останніми унціями й не великим виграшем; те, що він витратив цього разу, було йому тільки однією бляшкою для гри — бляшкою, що він їх мав безліч.

Ця прощальна Гарнішева ніч затьмила все, що доти бачив Доусон. Буйний День хотів, щоб її запам'ятали, і так і сталося. Добра половина доусонців перепилась, а була вже глибока осінь, і хоч Юкон ще не замерз, проте градусник показував уже двадцять п'ять під нулем і падав далі. Отож довелось послати вулицями патрулі охотників — збирати п'яних зі снігу, бо так за одну годину можна було замерзнути на смерть. Буйний День, поклавши собі напоїти тієї ночі сотні й тисячі люду, сам організував цю допомогу п'яним. Він хотів справити Доусонові свято, але, не бувши, по суті, безтурботний чи легковажний, ужив усіх заходів, щоб воно обійшлось без найменших прикрощів. Як і за колишніх часів, був наказ, щоб ні сварок, ні бійок, а хто переступить наказа, — матиме діло з ним самим. Але таких не було. Сотні його вірних шанувальників стежили самі, щоб забіяк, викачавши спершу в снігу, відпроваджувало додому спати.

У великому світі, коли вмирає промисловий магнат, усі колеса підвладної йому машини спиняються на хвилину. А тут на Клондайку такий глибокий веселий жаль охопив усіх, хто випроводжав свого магната, що жодне колесо не оберталося цілих двадцять чотири години. Навіть великий Офір з тисячею робітників спинився. Вранці після цієї ночі не було ані чоловіка, що міг би стати до роботи.

Удосвіта Буйний День розпрощався з Доусоном. Його виряджала тисячна юрба. Люди вишикувались понад берегом у рукавицях, у позав'язуваних під бородою шапках. Було тридцять градусів під нулем. По Юкону пливло крижане сало, а при березі був уже досить міцний лід. Буйний День стояв на палубі «Сієтла» і махав рукою. Коли віддали швартови й пароплав рушив, ті, хто був поруч із ним, побачили, що на очах у нього виступили сльози. Він покидав свою батьківщину. Цей суворий північний край був, по суті, єдиний, що йогб він знав.

Буйний День зірвав з голови шапку й замахав нею.

— Прощавайте всі! Прощавайте! — загукав він.

ЧАСТИНА II

РОЗДІЛ І

Не в сяйві слави прибув Буйний День до Сан-Франціско. Тут забули вже не тільки його, а й самий Клондайк. Світ цікавився іншим: і події на Алясці, й іспанська війна відійшли вже в минуле. З тієї пори багато дечого відбулося. День у день траплялося щось нове й цікаве, а місце для сенсацій у газетах було обмежене. Але Буйного Дня навіть утішило, що на нього не звернуто уваги. Коли проходить непомітною людина, що провадила таку гру на Далекій Півночі, що мала таку славу, що нажила одинадцять мільйонів, — яка ж то велика гра мусить вестися тут!

Він спинився в готелі «Св. Франціск». Там його скоро обступили зелені новачки-репортери, і другого дня по газетах з'явились коротенькі повідомлення про його приїзд. Осміхнувшись на те подумки, він почав розглядатись по новому незнаному оточенні й знайомитися з ним. Поводився він вельми незграбно, одначе нітрохи не розгублено. Завдячував він це не тільки свідомості неабиякої сили одинадцятьох мільйонів, а й своїй непохитній самопевності. Його не бентежило ніщо, не