Читати книгу - "Терпкість вишні"

— Мені вже, мабуть, треба йти.

— Мудрий ти! — крикнув Травка. — Спершу наламає дров, а потім каже, що йому треба йти!

— А що мені робити? — розхвилювався Єндрек. — Я не можу бачити жіночих сліз, особливо якщо вони ллються так рясно, а я є їх причиною.

— Не ти! — завила Марія. — Я плачу через гуру, а не через таку бездушну колоду, як ти.

— Ти мене заспокоїла, — відказав Єндрек, згрібаючи до торби свої речі.

— І плачу… бо… бо вчора я бачила через вікно, як він ішов в обнімку з іншою дівчиною. А я так йому вірила!

— От цього я не годна зрозуміти, — озвалася Вікторія. — Чому саме йому?

— Бо в ньому було щось справжнє.

— Так, капелюх, — буркнув Єндрек.

— Ви думаєте, я не розуміла, хто такий гуру? — зарюмсала Марія. — Що я не помічала, як він плутається у свідченнях і сам забуває, що плів учора?

— Думаємо, що ні, — визнала Вікторія.

— Помічала, тільки не хотіла в цьому зізнаватися. Воліла вдавати, що все ідеально.

— Навіщо?

— Не знаю! Може, я не хотіла вас засмучувати?

— Ну в це якраз дуже важко повірити, — озвалася Мілька від імені нас усіх.

— Знаю, — знітилася Марія. — А може, мені було соромно, що попри всі ті обломи я й надалі з ним зустрічаюся?

— То чому ти зустрічалася?

— Я вже казала, — зітхнула Марія. — Заради тієї краплини щастя серед моря вигадливої брехні!

— Знаєш що, Марисько, — озвався Єндрек уже з коридора. — Ти повинна присвятити себе ядерній фізиці. Тільки там ти знайшла б поле для діяльності! Шукати елементарні частинки серед моря матерії.

Кінець лютого

Сьогодні я вирішила порахувати, на скільки вистачить заощаджень зі свинки-скарбнички (я витратила майже половину). Якщо не сидіти на хлібі зі смальцем і воді з цукром, повинно вистачити… до середини квітня. А потім? Може, все ж таки зателефонувати додому і…

— Вишне, я маю для тебе халтуру, — сказала Вікторія, кладучи переді мною зіжмакану гігієнічну хустинку з номером телефону. — Шукають учителя англійської й іспанської для геніального десятирічного хлопчика.

— Для геніального? — злякалась я.

— Спокійно, це тільки думка його амбітних батьків.

— Тим гірше. Якщо малий не буде хапати з льоту, вся провина ляже на мене.

— Вони платять сорок злотих на годину. Заняття двічі на тиждень.

Я швидко порахувала в умі, наскільки це продовжить моє перебування на Казимирі.

— Гаразд, уже дзвоню.

Мати хлопчика елегантним голосом дикторки телебачення описала мені загальну ситуацію.

— Йдеться про те, пані Вишне, — прошепотіла вона, — що Мілош нечувано обдарований, просто-таки нечувано… Я підозрюю, що він навіть геній…

Мілош?[5] Я відчула стомлену рідну душу.

— Розумію.

— Він має такий високий коефіцієнт інтелекту, а до того ж чудово грає на блок-флейті.

— То в чому проблема?

— Він потребує дисципліни. Я не маю часу, чоловік тим паче. Ну і ми шукаємо когось, хто трохи закликав би Мілоша до порядку. Тільки без тиску, він такий вразливий. То як? Ви спробуєте?

Перша субота березня

За мить переломний досвід: моя перша робота. Ми домовилися на дванадцяту, і я вже п’ятнадцять хвилин кружляю довкола будинку під пильним наглядом чотирьох старанно виголених охоронців. Уже за три дванадцята, можна заходити.

— До кого? — саме так зустрічають гостей у розкішних житлових комплексах із басейном і тенісними кортами.

— Я домовилася на урок, до панства Янечко.

Цікаво, чи мене зараз обшукають.

— Треба перевірити, — він подзвонив через домофон. — Точно. Прошу!

Маленька дрібка культури насамкінець. Я піднялася на сходову клітку і за мить уже була в апартаментах Мілошевих батьків. Мені відчинила елегантна жінка з виглядом теледикторки.

— Доброго дня, — прошепотіла вона, усміхаючись, як теледикторка. — Зараз я покличу Мілека. Прошу зачекати в салоні.

Я присіла на краєчок шкіряного фотеля, терпляче чекаючи, поки Мілош зволіє вийти зі своєї нірки. Вийшов. Дрібненький хлопчик із русявим волоссям і синіми облямівками довкола очей.

— Це саме і є пані Вишня, твоя нова вчителька.

— Можна, я буду називати тебе Кісточка? — малий простягнув лапку, поплямлену фломастерами й синьою гуашшю.

— Мілоше! — Його мама зробила міну дикторки, котра сповіщає телеглядачам жахливу новину. У мене в самої на мить спинилося серце.

— То коли починаємо? — зітхнув Мілош голосом кріпака, котрий мусить до заходу сонця заорати ціле поле.

— Вже зараз. Витягни зошити й покажи пані, на чому ви зупинились. А я почекаю в салоні. Приємного навчання.

Ми перейшли до Мілошевої кімнати.

Вона послала нам усміх дикторки і зникла, засуваючи за собою двері.

— Вона чекає в салоні, бо боїться, що ти щось поцупиш, — негайно рапортував малий, сідаючи за стіл.

— Я? — запитала я, не приховуючи подиву. Що я могла б поцупити? Великий вазонок зі шматком травника? Футуристичну бетонну скульптуру? А може, велетенський стіл з інкрустацією?

— Ну, — притакнув він. — Наприклад, ти могла б украсти мій комп’ютер.

— Я його не підняла б, — запевнила я.

— Я це знаю, але вона — ні. І подумати тільки, що вона працює завідувачкою відділу, де роблять дуже важливі розрахунки.

— Я думала, що вона дикторка. То що, покажеш мені зошити і все інше?

— Згода, але за це я буду називати тебе Кісточкою, — не здавався Мілош.

— Мені це не шкодить. Але твоїй мамі, очевидно, так.

— Вона не почує. Через два заняття вона перестане тебе пильнувати. До того ж ми маємо звуконепроникні двері. Якби мене душив вламувач і я кувікав би тут, як свиня, вона все одно не почула б.

— А тато? — запитала я.

— Тато працює у Варшаві у дуже великому міжнародному проекті. Він узагалі не буде втручатися.

— І не приїжджає?

— Раз чи два на місяць і тоді намагається надолужити заборгованості у вихованні. Таким чином він розправляється з докорами сумління, — зітхнув він.

— Не схоже, щоб ти захоплювався цим.

— А ти захоплювалася б? — буркнув він. — Майже чужий дядько завалює додому й бавиться в батька. Заповнює твій вільний час так званими розвагами, а коли ти нарешті до нього звикаєш, зникає. Це без сенсу… То як із тією Кісточкою? Я можу так тебе називати?

Ми плеснули долонею до долоні. Мілош показав мені зошити.

— Ми закінчили на Las comidas, а з «інґліш» на Prezent Perfect, — сказав він, широко позіхаючи.

— Чого це ти такий змучений?

— Ти теж була б. Я маю в школі двадцять п’ять уроків на тиждень. На додачу раз на тиждень німецьку, в неділю басейн і теніс. У четвер художню школу. Тепер іще ті іспанська з англійською. Мама каже, що в моєму віці людина швидко поглинає знання і треба з того скористатися.

Я начеб слухала свого тата!

— Я теж ходила в