Читати книгу - "Світанок"

Я кивнула — не довіряла власному голосу.

Він розвернувся й вийшов із кімнати, тримаючи по великій валізі в кожній руці.

Я ж крутнулася й підхопила телефон, який він зоставив на столі. Зазвичай він ніколи нічого не забував, а тут забув, що Густаво має приїхати, забув телефон на столі. Він був такий схвильований, що заледве тямив себе.

Я розгорнула телефон і пробіглася списком контактів. Щастя, що він вимкнув на трубці звук, — а то б точно мене підловив. Він іще в човні? Чи вже вертається? Чи він із кухні мене вчує, якщо я шепотітиму?

Я знайшла потрібний номер — ще ніколи в житті я не дзвонила на нього. Натиснула кнопку виклику і схрестила пальці на удачу.

— Алло? — відповів легкий як вітерець голос.

— Розаліє? — прошепотіла я. — Це Белла. Будь ласка. Мені потрібна твоя допомога.

КНИГА ДРУГА

ДЖЕЙКОБ

І все ж, якщо по правді,

Кохання й глузд не дружать і сьогодні.

Вільям Шекспір «Сон літньої ночі», акт ІІІ, сцена І

Передмова

Життя паршиве, а потому — смерть.

Еге ж, із моїм щастям.

РОЗДІЛ 8. В ОЧІКУВАННІ КЛЯТОЇ БИТВИ

— Дідько, Поле, у тебе що, немає в біса власного дому? Пол, який розвалився на моєму диванчику й переглядав якийсь дурнуватий бейсбольний матч по моєму чортовому телевізору, просто вишкірився до мене, а тоді — повільно-повільно — дістав із торбинки чіпсів на колінах великий пластівець і запхав цілком собі до рота.

— Коли ти вже навчишся приносити їжу з собою?

Хрум.

— Е ні, — мовив він, жуючи, — твоя сестра припросила мене не соромитися й пригощатися, чим захочу.

Я намагався контролювати голос, хоча насправді кортіло йому зацідити.

— А Рейчел тут?

Не спрацювало. Він збагнув, куди я хилю, і швидко заховав торбинку за спину. У торбинці хруснуло, коли він притис її до подушки. Чіпси кришилися. Пол стиснув руки в кулаки й підніс до обличчя, наче боксер:

— Давай, хлопче! Я не потребую захисту Рейчел.

Я фиркнув.

— Еге ж. І не побіжиш до неї жалітися за першої-ліпшої нагоди.

Він розсміявся й розслабився на диванчику, опустивши руки.

— Ще чого — щоб дівчина боронила? Якщо я тобі натовчу пику, це залишиться між нами. І навпаки, правда ж?

Дуже дякую за запрошення. Я важко опустився на диван, наче покинув свої наміри.

— Правда.

Він перевів погляд на телевізор.

Я вдарив.

Ніс його чудесно хрупнув, коли його торкнувся мій кулак. Пол кинувся на мене, але я ухилився, перш ніж він схопив мене, й лівою рукою устиг хапнути торбинку чіпсів.

— Дурню, ти мені ніс зламав!

— Але ж це залишиться між нами, правда, Поле?

Я поклав чіпси на місце. Коли обернувся, Пол саме направляв собі ніс, щоб той не застиг таким звернутим. Кров уже не цебеніла, тільки ще краплина стекла вустами та скрапнула з підборіддя. Потягнувши за хрящ, Пол висварився.

— Джейкобе, від тебе самі проблеми. Краще б я розважався з Лі.

— Ого! Лі буде в захваті, коли дізнається, що ти не проти розважитися з нею. Це розтопить їй серце.

— Забудь, що я сказав.

— Обов’язково. І словом не прохоплюся.

— Чорт, — буркнув він, знову влаштовуючись на диванчику й стираючи залишки крові комірцем сорочки. — Ти прудкий, хлопче, цього в тебе не відняти, — він знову зосередився на грі.

Я ще хвилю постояв, а тоді рушив до себе в кімнату, бурмочучи собі під ніс, що інопланетяни й далі викрадають землян.

Колись давно на Пола можна було розраховувати — він ладен був на бійку щомиті. Тоді й зацідити йому не було потреби — досить було слабенької образи. Він миттю втрачав глузд. А тепер, якщо мені дійсно кортіло по-справжньому погарчати, подерти одне одного, так щоб дерева валилися навкруги, слід було чекати, коли він буде в чудовому гуморі.

Що ж це коїться — ще один зі зграї попався на імпринтинг — адже це вже четверо з десятьох! Коли ж це припиниться? Той ідіотський міф начебто свідчив, що таке трапляється зовсім рідко, чорт забирай! Мене вже нудило від цього примусового кохання з першого погляду!

І чому моя сестра? Чому саме Пол?

Коли Рейчел повернулася додому з Вашингтонського університету наприкінці семестру — ця зубрилка ще й закінчила раніше, — найбільше мене турбувало, що при ній важко буде зберегти таємницю. Я ж бо не звик у власній хаті ховатися. Я щиро співчував хлопцям — і Ембрі, і Коліну, — чиї батьки не відали, що діти — вовкулаки. Мати Ембрі гадала, що в нього просто перехідний вік. Його ненастанно лаяли, що він повсякчас утікає з дому, але що ж він міг удіяти? Щоночі вона перевіряла його кімнату, і щоночі та була порожньою. Вона і сварилася, і грала в мовчанку, і це повторювалося день у день. Ми намагалися вмовити Сема, щоб пожалів Ембрі й дозволив ввести маму в курс справи, але сам Ембрі сказав, що не варто. Таємниця була занадто важливою.

Отож я був готовий берегти таємницю. А тоді, буквально за два дні по приїзді, Пол зіштовхнувся з нею на пляжі. Трах-бах — велике кохання! Коли ти стрічаєш свою другу половинку, про жодні таємниці вже не йдеться, і починається ота вся катавасія з вовкулацьким імпринтингом.

Рейчел про все дізналася. І незабаром Пол мав стати моїм родичем. Знаю, і Біллі був від цього не в захваті. Проте він якось краще на це реагував. Звісно, цими днями він значно більше бігав до Клірвотерів. Але не певен, чим там краще. Пола немає, та куди подінешся від Лі?

Іноді спадало на думку: чи куля в скроні здатна мене вбити — чи мені просто доведеться після себе вигрібати бруд?

Я кинувся на ліжко. Почувався змученим: не спав з останньої варти, — проте знав, що не зможу заснути. В голові роїлися тисячі думок. Вони кружляли в черепі, мов потривожений бджолиний рій. Шуміли. Час від часу жалили. Либонь, то були шершні, а не бджоли. Бджоли, вжаливши раз, гинуть. А мої думки жалили мене знов і знов.

Очікування доводило мене до божевілля. Минуло майже чотири тижні. Я гадав, що так чи інак, а якісь новини будуть. Вночі мені не давали заснути думки — що, що?

Може, Чарлі схлипуватиме в трубку: Белла та її чоловік загубилися під час аварії. Літак розіб’ється? Це важко зімітувати. Хіба що ті кровопивці не завагаються вбити кількасот випадкових