Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Острів Сильвестра 📚 - Українською

Читати книгу - "Острів Сильвестра"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Острів Сильвестра" автора Володимир Лис. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 31 32 33 ... 44
Перейти на сторінку:
вона, здається, і тоді, як і тепер, ні в гріш не ставила мого таланту, — подумала Яніна. — Саме так.

А може, й розуміла, що ніякого таланту насправді нема. Чи є? Чи вона щось відчувала? А чому я приїхала тоді?»

21

Десь опівночі вона покинула випускний бал. Пішла від сільської їдальні, де бенкетували учні, вчителі, батьки, в напрямку озера, яке видовженою тареллю тулилося до села. За нею хтось ішов, і вона безпомильно знала хто — вчитель, фізкультурник, котрий кілька разів танцював з «почесною гостею свята, чарівною старшою сестрою найкращої учениці» (вислів директора школи) і встиг її крадькома облапати. Вона знала так само безпомильно, що далі буде, — на березі озера він її наздожене, разом скупаються, в посадці біля озера він її візьме, матиме, трахне. Вона не опиратиметься, сміятиметься в душі. Потім вони повернуться до їдальні, дорогою він щось белькотатиме про любов.

Вона тільки не могла передбачити одного — подальшого розвитку подій.

22

«Пане автор! Ви просите мене розповісти про себе. Я так розумію, що найбільше вас цікавить потаємна частина моєї біографії, пов’язана з сином. Оскільки, як кажуть моя мама і моя сестра Ніна, я непотріб, потороч, перекотиполе і взагалі живу в нереальному світі, то пропоную вам кілька варіантів, як могло бути або було. Вибирайте, який вам до вподоби. Попереджую — один з них таки реальний.

Отож, варіант перший. На другий день після випускного вечора моєї зведеної сестри, про який ви, як я зрозуміла, знаєте, я поїхала з села. А через якийсь час відчула, що вагітна. Так, від вчителя фізкультури Вербківської школи, звуть його Борисом Феофановичем Курбанком. Через дев’ять місяців я народила сина від цього Бориса Феофановича.

А далі через місяць я привезла сина його батькові. Батько Борис відпиратися не став, а страшенно зрадів. Як колись про любов, так тепер щось белькотав про щастя мати сина саме від мене. Про те, який у нас гарненький хлопчик.

Я вийшла з квартири, яку він наймав у нашому селі. Я йшла, а навздогін мені нісся дитячий плач. Але це був плач мій — у мене зсередини. Бо мій хлопчик мирно спав. Там, на ліжку самотнього чоловіка. Чоловік через два місяці виїде з села, і слід його прохолоне, як і мого сина.

Я шукатиму цей слід, але де і як їх знайти, коли Борис Курбанко був дитбудинківський?

У мене ще є кілька заготовлених варіантів. Але навіщо? Я злякалася тоді, що не зможу виховати сина. Де і як при моєму стилі життя? Поміняти стиль, скажете ви… Я була згодна й на це, але я приїхала на два дні, всього на два дні пізніше, коли, звільнившись зі школи, Борис виїхав у невідомому напрямку.

Моя рідна мати розповідала мені, що мого сина годувала грудьми одна породілля з нашого села разом зі своїм сином.

«Варіантів далі не буде». Я списала п’ять сторінок цими словами, цим заклятим реченням з чотирьох слів. Писала тупо, з люттю. Він мав би відмовлятися, кричати на мене, цей чоловік, батько моєї дитини. Так, як колись відмовився від мене мій батько. Але так не сталося, от яка біда. Чи є в мене каяття? Ні, бо я б не зуміла виховати цю дитину. Тільки щось ниє — тупо, затято, як, буває, ниє хворий зуб, а лікувати його боїшся, відкладаєш, сподіваєшся — він от-от сам перестане боліти. Зрештою буває, до цього болю звикаєш. А іноді й справді перестає боліти. Може, й перестане? Всього найкращого. Яніна».

23

Насправді в історії Яніни все було не так, яка вона пише. Історія мала інший, єдино реальний варіант. Борис Курбанко, якого доля закинула вчителювати у поліське село Вербку, справді був сиротою. Він з дитинства сприймав цей світ як велику в’язницю. Сам він був ув’язнений в тюрмі меншій, яка звалася дитбудинком, а потім школою-інтернатом особливого типу, тобто для дітей-сиріт, та ще й таких, котрі схильні до непокори й правопорушень. Від принижень, побоїв, знущань з боку і вихователів, і старших вихованців цього життєвого університету можна було порятуватися трьома способами — давати здачу, якщо ти маєш фізичну силу й здатен організувати довкола себе однодумців-ровесників, знайти собі захисника, котрий за твоє персональне рабство захищатиме тебе від інших, і, нарешті, ховатися, втікати, натворивши собі в гуртожитку інтернату лише тобі відомих сховищ. Борис обрав четвертий шлях. Він постійно бігав, утікаючи і від мучителів, і від усього несправедливого світу. Він дуже швидко ходив, а ще швидше бігав. Посланий на якісь районні змагання, здобув перші місця і був посланий на змагання обласні. Гордість школи-інтернату, як назвав його директор, вже не такто просто було зачепити. Але й поза змаганнями він не міг усидіти на місці. Ледве закінчувалися уроки, він йшов до ставка і бігав до знемоги. Поза тренуваннями швидко ходив від навчального до спального корпусу. Часом перелізав через огорожу чи вилазив крізь дірку в тій же огорожі й ходив також до знемоги, або й бігав вулицями невеличкого містечка. Шлях його лежав по закінченні школи до інституту, куди першорозрядник зі спортивної ходьби і бігу на середні дистанції не міг не вступити. У нього була перспектива стати відомим спортсменом, але він обрав інший шлях і поїхав за направленням у село, куди спрямували. По їхав ще й тому, що на останньому курсі відмовився від участі в кількох змаганнях.

У Вербківській школі він мав серед учнів прізвисько Вертун. ВертунКурбанко любив свої уроки фізкультури, як ніякий інший вчитель не любив своїх предметів. У нього було кілька романів в інституті, на змаганнях, згодом у школі. Борис Курбанко котився цим життям з шаленою швидкістю. Сам обладнував шкільний і сільський стадіони. Окрім викладання на уроках, був тренером футбольної, гандбольної і волейбольної команд. Така гонитва-життя, — де він мовби змагався сам з собою, — тривала, доки він не познайомився з Яніною.

Якимось шостим, а може, й десятим чуттям, спочатку слухаючи виступ «відомої художниці» на офіційній частині випускного вечора, де вона говорила про те, що може виражати мистецтво, зокрема живопис (запа м’яталися слова про «одиничний примірник будь-якого відчуття, закладеного в кожному мазку», дивні, як для вечора в селі), і як воно здатне будити людські душі (казала так якось сумовито, наче сама в те не вірила), після кількох слів, почутих за столом і під час танцю, Борис Курбанко відчув: нарешті він зустрів людину, жінку, гранично самотню, як і він сам, цілком можливо,

1 ... 31 32 33 ... 44
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Острів Сильвестра», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Острів Сильвестра"