Читати книгу - "Погоня за вівцею"

Принесли пиво. Відкривши першу банку, я згріб у жменю зернята арахісу з другої тарілочки і заходився їсти їх одне за одним. За сусіднім столом четверо літніх жінок, які поверталися з уроків плавання, про щось теревенили, попиваючи різнобарвні тропічні коктейлі. Один офіціант стояв нерухомо, як стовп, і лише голову повертав, щоб позіхнути. Інший пояснював меню американському подружжю середніх літ. Я з’їв увесь арахіс і висушив третю банку пива. Після третьої банки пива робити не було чого.

Із задньої кишені «лівайсів» я витягнув конверт, відкрив його і взявся рахувати одну за одною десятитисячні банкноти. Обгорнута паперовою стрічкою пачка новісіньких банкнот скидалася швидше на колоду карт. Не встиг я дорахувати до половини, як різко заболіли руки. На цифрі дев’яносто шість підійшов офіціант, прибрав порожні банки і спитав, чи принести ще пива. Не відриваючись від банкнот, я мовчки кивнув. Здавалося, офіціантові байдуже, що я рахую купу грошей.

Коли, нарахувавши сто п’ятдесят банкнот, я вклав пачку в конверт і запхав у кишеню джинсів, принесли пиво. Я розправився ще з однією тарілочкою арахісу. І після того задумався: чого це я такий ненаситний? Відповідь була тільки одна: я зголоднів. Якщо подумати, то на сніданок я з’їв лише шматок фруктового кексу.

Я покликав офіціанта і попросив показати меню. Омлетів не виявилося, а були бутерброди. Я замовив бутерброд з огірком і сиром. На додачу мені запропонували картопляні чіпси і квашені огірки. Від чіпсів я відмовився, а квашених огірків попросив дві порції. Потім запитав, чи немає в них гострозубців для обрізання нігтів. Звісно, гострозубці в них знайшлися. Чого тільки немає в барах готелів! Одного разу в такому барі я навіть позичив французько-японський словник.

Я поволі пив пиво, поволі розглядав нічний краєвид, поволі обрізував нігті над попільничкою, ще раз подивився за вікно і відполірував нігті. І так до пізньої ночі. Взагалі-то я вже сягнув ветеранського рівня у тому, як згаяти час у великому місті.

З гучномовця, вмонтованого у стелю, вигукували моє ім’я. Спочатку воно не здавалося моїм. Через кілька секунд після того, як оголошення скінчилося, я поступово почав усвідомлювати, що сказані слова чимось дотичні до мого імені, аж поки нарешті в моїй голові воно справді-таки стало моїм.

Я подав знак рукою — й офіціант приніс мені радіотелефон.

— Плани трохи змінилися, — сказав знайомий голос. — Стан Шефа раптом погіршав. Часу вже не лишилося. А тому скоротився ліміт часу і для тебе.

— Який він тепер?

— Один місяць. Більше чекати ми не зможемо. Якщо впродовж місяця вівця не знайдеться — тобі кінець. Тобі вже не буде куди повертатися.

«Місяць!» — забриніло в моїй голові. Однак у ній був такий безлад, що загубилося правильне уявлення про час. Здавалося, що вже не важливо, скільки місяців — один чи два. Хіба не однаково, якщо взагалі немає критеріїв щодо часу, потрібного для пошуку вівці?

— Як це ви дізналися, де я? — здивувався я.

— Нам відомо практично все, — відповів секретар Шефа.

— Крім того, де шукати вівцю, — сказав я.

— Саме, так, — відповів він. — В усякому разі, швидко ворушися і не марнуй часу. Раджу тобі не забувати, в якому становищі ти опинився. Бо ти сам винен, що загнав себе в нього.

Це була чиста правда. Вийнявши з конверта першу десятитисячну банкноту, я оплатив рахунок і спустився ліфтом на землю. Як і раніше, по землі ходили нормально, двома ногами, нормальні люди, але від такої картини мені вже не могло полегшати на душі.

5. 1: 5000

Повернувшись додому, я виявив у поштовій скриньці разом з вечірньою газетою три конверти. В одному містилося банківське повідомлення про залишок на рахунку, у другому — запрошення на явно нудну вечірку, а в третьому — рекламний листок центру старих автомобілів. «Якщо продасте старий і натомість купите новий автомобіль вищого класу, то ваше життя посвітлішає» — було написано в листку. «Обійдуся без ваших порад!» — подумав я. Всі три листи склав докупи, розірвав навпіл і жбурнув у кошик для сміття.

Я добув з холодильника сік, налив його у склянку і сів пити за кухонним столом. На столі лежала записка від подружки. «Іду їсти, повернуся не пізніше 9.30». Електронний годинник на тому ж столі показував дев’ять тридцять. Поки я дивився на нього, на ньому з’явилася цифра тридцять один, а трохи пізніше — тридцять два.

Надивившись донесхочу на годинник, я роздягся, заліз під душ і вимив голову. У ванній кімнаті було чотири види шампунів і три — освіжувачів волосся. Бо щоразу, коли подружка ходила до супермаркету, накуповувала всякого дріб’язку. Як тільки зайду у ванну кімнату — відразу побачу щось нове. Самого крему для гоління я нарахував аж чотири види, а зубної пасти — п’ять. Якщо б поставити їх одне за одним, то вийшов би довжелезний ряд. Коли я вибрався з ванни, натягнув на себе шорти для бігу підтюпцем і футболку з короткими рукавами, липке відчуття неприємності зникло і настрій нарешті став бадьорим.

О десятій двадцять вона повернулася додому з пакетами в руках із супермаркету. У неї така звичка — ходити туди поночі. У пакетах були три щітки для підмітання, пачка скріпок і шість банок добре охолодженого пива. Мені знову доведеться його пити.

— Розмова була про вівцю, — сказав я.

— А я вам що казала? — відповіла подружка.

Вона вийняла з холодильника сосиски, підсмажила на сковорідці — і ми взялися їх уминати. Я з’їв три, вона — дві. Крізь кухонне вікно просочувався прохолодний нічний вітер.

Я розповів про те, що сталося в конторі, розповів про автомобіль, про садибу, про дивного секретаря, про гематому і про крижасту вівцю із зіркоподібною емблемою на спині. То була довга розповідь — коли вона скінчилася, стрілка годинника стояла на цифрі одинадцять.

— От такі справи, — підсумував я.

Навіть коли я закінчив розповідати, на її обличчі не було жодного подиву. Слухаючи мою розповідь, вона увесь час чистила свої вуха і кілька разів позіхнула.

— То коли вирушаємо?

— Вирушаємо?..

— Адже, здається, треба їхати шукати вівцю, хіба ні?

Засунувши палець у кільце, щоб відкрити другу банку пива, я завмер