Читати книгу - "Біг Мак та інші історії: книга вибраних оповідань"

і з певними труднощами навіть у Німеччині (ясна річ — Східній Німеччині). Потрібно було рухатись далі на схід, оскільки якою б східною не була Східна Німеччина, це, звісно ж, ніякий не схід, схід починається далі, приблизно на Донбасі, саме туди й потрібно їхати, аби побачити найцікавіші руїни. Донбас це не просто схід, насправді це і є Далекий Схід, за яким починається пустка і великі тибетські гори, і простір обривається, і вже там, як відомо, немає не те що мертвого індастріелу, а й системи вільного товарообміну як такої. Ми виїхали з Харкова близько другої ночі і вже на ранок вгрузли в туман, в якому ховалась уся промислова інфраструктура і лежав увесь індастріел — і мертвий і живий і ненароджений, весь Донбас із його тисячею приміських вокзалів і тисячею затоплених штолень, з його стихійними ринками, на яких продаються промислові секрети, і мотелями, в яких сплять мертві водії, з його ріками, в яких світиться мул — чорний і блискучий, ніби арабська нафта, і його містечковими подвір’ями, котрі до серпня заростають сухою травою; марксистський Клондайк, де вугілля залягає на рівні могил, котрі риє бюро ритуальних послуг, так що, ховаючи небіжчиків, додому в домовинах несуть якісне вугілля, і де легкі наркотики коштують стільки ж як кока-кола, хоча кока-колу, на відміну від легких наркотиків, тут ніхто не вживає з огляду на її шкідливість. І це не говорячи про проституток.

Механічне перетинання простору вбиває саму ідею подорожі. Долати ландшафти потрібно повільно і зосереджено, звертаючи увагу на дрібниці й деталі, котрі, за великим рахунком, і формують кожен порядний ландшафт. Якщо ти не можеш зупинитися просто посеред дороги, якщо ти женеш від початкового пункту до кінцевого, ти втрачаєш найголовніше — розуміння тих відмінностей, котрі між цими пунктами існують і заради яких, як мені видається, варто кудись їхати. Головне — не відстань, яку ти долаєш, головне — відмінності, які її характеризують, більшість подорожей здійснюються заради цих відмінностей, наприклад — заради відмінностей курсу долара. Тому краще відмовитись від групових мандрівок, або принаймні максимально обмежити склад учасників, оскільки немає нічого тоталітарнішого за, скажімо, залізницю, з усіма її стрілочниками й лінійними відділеннями міліції, або за міжнародні авіалінії, де з усіх деталей і відмінностей ти помічаєш хіба що відмінності митного контролю. Міністерство шляхів сполучення — тоталітарна секта, створена, аби обмежувати свободу твого пересування, зберігаючи при цьому пересування як таке, транспортуючи тебе вздовж фіксованого маршруту з фіксованою кількістю зупинок і фіксованим часом зависання на цих зупинках. В ідеалі подорожувати потрібно пішки, розглядаючи краєвиди і знайомлячись із подорожніми, залізниця позбавляє тебе подібної можливості, на залізниці пішки ти можеш перейти хіба що з першої платформи на другу, відмінності між якими не бачать навіть стрілочники.

Ми спробували уникнути цієї пастки, оминувши всі брами й загорожі, перетнувши всі залізничні насипи й проігнорувавши всі семафори в майбутнє, щедро розставлені вздовж дороги. Шукаючи мертвий індастріел, головне триматись подалі від життя, у всіх його проявах, а які найбільш прості й масові його прояви можуть трапитися в дорозі? Торгівля алкоголем, одягом або невільниками; представники закону, як вони його собі уявляють; прочани, котрі автостопом добираються до святих місць або просто вибираються звідси подалі, вони сидять неподалік від шлагбаумів, доки колона автомобілів пропускає черговий товарняк без нумерації, перебирають вервиці й б’ють у ритуальні барабани, обтягнуті шкірою забитих домашніх тварин; доки вони сидять, ми розглядаємо бойові вм’ятини на бортах крадених фольксвагенів, розглядаємо зелені, як водорості, татуювання на руках чоловіків і мідно-червоний світанковий відблиск фарбованого волосся жінок, котрі котять кудись у безвість чорні важкі велосипеди, розглядаємо порожні пачки з-під цигарок і снодійного, якими всіяно щебінь, розглядаємо портрети Сталіна в водійських кабінах, тинейджерок, котрі сплять у фурах, тварин, котрі сторожко виходять до дороги, винюхуючи запах життя і приносячи з собою запах смерті.

Десь тут і починається чергове містечко, з усім його індастріелом. Вздовж ростовської траси, із заходу на схід тягнеться цілком передбачуваний пейзаж, із шахтами й трубами, все як по телевізору; оскільки із труб іде дим, нам лишається тільки печально розглядати всі ці предмети гордості вітчизняної промисловості, живе лишається живим, проте чим далі на схід тим печальнішими стають сопки, Крістоф пожвавлюється — в повітрі пахне мертвим металом, ми справді проїжджаємо ще якийсь час і раптом ліворуч від нас відкриваються справжні квартали Сталінграда, саме те що нам потрібно, навіть якщо цей індастріел ще живий, ми вже в тому стані, що згодні його добити. Очевидно, це був переробний комбінат, причому досить великий — до розвалених приміщень навіть тягнеться залізниця, свого часу тут можна було окопатись і жити, видаючи на-гора продукцію високої якості, зараз коробки цехів і корпусів заросли деревами, дерева ростуть на дахах і вилазять у вікна, заповнюють собою розщелини в стінах і повільно підступають до залізниці, перекриваючи рештки втрачених комунікацій.

Натомість подвір’я свого часу настільки щедро поливали бензином та іншою гадістю, що вирости тут навряд чи що-небудь коли-небудь зможе, тож можна ходити й безкінечно розглядати відбитки протекторів на піску, визначаючи їхній вік за чіткістю та рельєфністю. Розвалюючись, приміщення стають беззахисними, оголюється проводка, збиваючись у клубок, мов перекотиполе, розсипається стара червона цегла, котру сюди звозили з розбомблених мікрорайонів, на самому споді раптом виступають дерев’яні перекриття, шар за шаром будівлі відступають в потойбіччя, ніби занурюються в море, яке змиває з них зайві деталі. Свого часу з цих приміщень вийняли мотори, ніби легені, позбавивши промислові об’єкти можливості дихати, або викинули їх на пісок, перемішаний із нафтою, ніби потоплені й виловлені з океанських глибин підводні човни, котрі задихаються на суші, проте це вже нікого не цікавить, вірніше — це цікавить нас, власне, саме в такому печальному вигляді вони нас і цікавлять.

Крістоф ретельно оглядає кожен закуток і кожну аварійно небезпечну стіну, видно, що саме за цим він сюди і приїхав, чим стіна аварійно небезпечніша — тим краще, він спеціально фотографує все на чорно-білу плівку, хоча тут, навіть коли почнеш знімати кольоровою плівкою, вийдуть чорно-білі відбитки, такі вже тут пейзажі. Доки Крістоф працює, я підіймаюсь розваленими сходами і раптом бачу метрів за сто звідси якийсь рух, все-таки щось із усієї цієї машини вціліло, рештки робочого колективу, рештки розбитої армії, відгородившись від свого минулого, так-сяк і далі підтримують вогонь у топках. Насправді печальне завершення великої індустріалізації — копатись серед руїн, вибирати з них бодай щось придатне