Читати книгу - "Королівська обіцянка"

Мене заштовхнули до клітки, наче ляльку, притулили до ґрат, щоб я не падала. І я сиділа, наче лялька, поки по руках і ногах не побігли вогненні мурашки. Зігнулися пальці, потеплішали губи, я змогла спершу підтягти до себе ноги, а потім устати на коліна й роззирнутися.

Висока темна зала без вікон і без свічок. Якби не нічний зір — я б навіть рук своїх не побачила. Але ж ні принц-деспот, ні його лікар не знають, що я можу бачити в темряві.

Я придивилася. Зал був порожній, тільки в дальньому кутку…

Людина була одягнена в чорне, тому розгледіти його було нелегко. Він сидів на підлозі, розвівши руки в боки. Руки висіли на ланцюгах, величезні, якісь несправжні, ніби виліплені із глини. Завеликі руки для такої щуплої людини.

Мені здалося, що він умер, і вже давно. Голова його й обличчя були прикриті клаптем тканини.

— Агов! — прошепотіла я, лякаючись власного голосу. Луна застрибала між підлогою й стелею. Людина повільно підвела голову.

— Максимі… — я поперхнулася.

— Тебе теж піймали, — сказав він без нотки подиву. — Я так і знав. А де волосатий?

— Він зрадник.

— Я так і знав, — сумно повторив хлопчисько. — І мене схопили. Я заґавився. А де ключ?

— У принца-деспота.

— Я так і… Дурна ти, дурна! — раптом закричав він з образою. — Яка ж ти… Усе через тебе!

Я нічого йому не відповіла. Сіла на підлогу клітки, спиною до Максиміліана. Мені раптом стало байдуже.

— Тепер принц-деспот піде за Печатку зі своїм військом! Знаєш, що зробить він із твоїми приятелями? Із цим твоїм королем? Він їх на палю посадить!

— Оберон його перетворить на жабу, — повідомила я не обертаючись. — Перш ніж він вимовить «Ох».

— Так? Він захопить замок, уб’є чоловіків, а жінок і дітей візьме в полон. А хто чинитиме опір…

— Оберон його намастить на бутерброд і згодує собакам. Чи ні: він перетворить його на мавпу й підвісить за ноги на ринковій площі, щоб усі люди…

— Так? А принц-деспот його…

— Дульки! Оберон сильніший за нього в сто тисяч разів!

— Так? А чому ж твій Оберон сам сюди не прийшов, за принцами для своїх принцес? Чому?

Від злості й безсилля мені хотілося качатися по підлозі клітки, гризти сталеве пруття і вити, наче гієна в пустелі. Я підхопилася на повен зріст (голова моя вперлася в переплетення пруття), затрусила ґрати й раптом зрозуміла, що клітка, підвішена на ланцюзі, ледь помітно гойдається.

Р-раз!

Тримаючись за пруття, я присіла й різко випростала ноги. Клітка гойднулася сильніше. Р-раз! Розхитати її було складніше, ніж найважчу гойдалку, а я, надто легка, хилиталася від стінки до стінки, як горошина у свинцевій шухлядці. Ну ще! Ну ще! Р-раз!

— Що ти робиш! — злякано крикнув Максиміліан.

Мені було однаково. Почавши розгойдуватися, клітка наче дібрала смаку — дуга, яку вона описувала в падінні, ставала усе ширшою.

Я розгойдувалась усім тілом і всією волею; ланцюг скреготів, я чекала, що з хвилини на хвилину до зали увірвуться стражники, потривожені жахливим звуком. Максиміліан біля стіни то наближався, то віддалявся. Р-раз! Ще раз!

Клітка вдарилася об стелю. Я не втрималася й упала. Клітка закрутилася, начебто бажаючи витрусити мене крізь ґрати, зірвалася з ланцюга й хряпнулась об підлогу. Я закричала.

Луна довго не могла заспокоїтися. Гуркіт, дзенькіт, крик і знову гуркіт — усе це повторювалося, ніби записане на магнітофон, усе тихіше й тихіше, поки нарешті не замовкло десь у невидимому колодязі.

Минула хвилина. Друга. Я піднялася на руках. На чолі палала й кровила ґуля, пульсуючим болем смикало коліно, але щодо решти — я легко відбулася. Підлога була тут, піді мною, за пруттям перевернутої клітки.

— Чого ти репетувала? — тихо запитав Максиміліан.

— Від радості, — огризнулася я. Перевірила дверцята (у мене промайнула очманіла надія — раптом від удару замок відскочив?). Замок виявився міцнішим, ніж ланцюг, — сидів добре й не думав відвалюватися.

— Котися сюди, — сказав Максиміліан.

— Зазвичай кажуть — «котися звідси»…

— Ні. Ти клітку, як білка, коти сюди. Як у колесі. До мене. Розумієш?

— Навіщо? Щоб тебе придавити?

— Щоб розбити мені руки, — сказав він серйозно. — Бачиш, що вони зробили?

Я тільки тепер зрозуміла, чому руки в Максиміліана такі величезні й потворні. Це були не руки! Це були глиняні болванки, «рукавиці», що не дозволяли некроманту ворушити пальцями!

Зігнувшись і переступаючи по прутах, наче білка в колесі, я хитнула клітку в напрямку до Максиміліана. Клітка з гуркотом перекотилася. Я вдарилася коліньми й ледь не перекинулась через голову.

— Швидше ногами перебирай.

— Помовчав би ти, га?

Я спробувала ще раз. Клітка загуркотіла по кам’яній підлозі. Управляти нею було майже неможливо — якоїсь миті я була впевнена, що розчавлю некроманта на млинець.

— Повертай!

Клітка гепнулась об стіну. Максиміліан тихо крекнув. Глиняна болванка на його лівій руці трісла й обсипалася грудками.

Відступивши назад, я змусила клітку відкотитися. Максиміліан висмикнув тонке зап’ястя із залізного кільця, затряс рукою, голосно підвиваючи:

— Ти мені мало кістки не переламала!

— А як я могла інакше?

— Ну начувайся…

З видимим зусиллям він клацнув пальцями. Глина на правій руці наче вибухнула зсередини, уламки загупали по прутах клітини. Секунда — і обидві руки Максиміліана були на волі. Косуючи на двері позад мене, він узявся розтирати долоні й масажувати зап’ястя.

— Ти можеш мене випустити? — запитала я тремтячим шепотом. Він кинув на мене хижий погляд, але нічого не сказав.

— Швидше, Максе! Ми тут шуміли — вони можуть прийти будь-якої хвилини!

— Нехай приходять, — Максиміліан зле посміхнувся. — Тепер я їм за все віддячу… Де мої гроші? Де моє насіннячко правди?

— У людожера, — я опустила плечі. — Максе, звільни мене.

— Зараз.

Він схилився над залізною скобою, що приковувала його до стіни, і заворушив пальцями, ніби катаючи в них шматочки пластиліну. Скоба відскочила. Максиміліан із зусиллям підвівся — видно, ноги в нього теж добряче затекли.

— Ти знаєш, як звідси вийти? — запитала я жадібно.

— Зараз, — невлад відповів хлопчисько. Повів плечима. Щільніше запнув свою чорну куртку. Похитуючись рушив в обхід клітки до дверей.

— Максе! Випусти мене швиденько!

Він обернувся:

— А варто?

Я задихнулася від такого підступництва. Я його рятувала! Я його вже двічі врятувала!

— Ти що, скотина? — запитала я безпомічно. — Негідник останній, так?

— Я некромант. Де