Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Час жити і час помирати 📚 - Українською

Читати книгу - "Час жити і час помирати"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Час жити і час помирати" автора Еріх Марія Ремарк. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 31 32 33 ... 93
Перейти на сторінку:
стояли срібні підсвічники, а поряд знімки фюрера — на одному він був із вівчаркою в Берхтесгадені, а на другому — з білявою дівчинкою, яка дарує йому квіти. Доповнювали куточок кинджали' з пам'ятними написами та партійні значки.

Гребера це не дуже здивувало. Таке йому траплялося бачити вже не раз. Культу диктатора поклонялося багато людей.

— Вона тут і свої доноси пише? — запитав Гребер.

— Ні, вона їх складає за письмовим столом мого батька.

Гребер оглянув письмовий стіл. Це був старовинний секретер з полицями і кришкою на роликах.

— Він надійно замкнений, — мовила Елізабет. — Проникнути всередину неможливо. Я вже не раз пробувала.

— Це вона донесла на твого батька?

— Я точно не знаю. Відтоді, як його забрали, від нього не було жодної звістки. Вона ще до того жила тут зі своєю дитиною. Займала одну кімнату. Коли ж батька забрали, вона одержала ще дві його кімнати.

— Ти гадаєш, що вона написала донос саме для цього? — спитав Гребер.

— А чому б і ні? Нерідко підстав буває ще менше.

— Звичайно. Але цей «вівтар» наштовхує мене на думки, що твоя сусідка належить до фанатичок з бригади плоскостопих.

— Ернсте, — гірко, мовила Елізабет. — Невже ти справді гадаєш, що фанатизм не може поєднуватися з прагненням до наживи?

— Чому ж, буває й так. Навіть часто. Дивно тільки, що про це завжди забувають! Є банальні речі, які- людина випадково десь почула, а потім несвідомо повторює їх. Світ не ділиться на полички з етикетками. А людина тим паче. Цілком можливо, що ця зміюка любить свою дитину, чоловіка, квіти і захоплюється абстрактним благородством. В доносі на батька вона написала щось суттєве чи все вигадала?

— Батько був доброзичливий, необережний і, очевидно, вже давно під підозрінням. Не кожний промовчить, коли йому щодня доводиться вислуховувати у власній квартирі партійні промови.

— А ти не знаєш, що він сказав?

Елізабет стенула плечима.

— Він більше не вірив у те, що Німеччина виграє війну.

— У це тепер багато хто не вірить.

— І ти?

— І я. А тепер ходімо звідси. А то ця сатана ще застане тебе тут: від неї можна чекати чого завгодно!

Елізабет усміхнулась:

— Не застане. Я замкнула вхідні двері. Вона не може зайти.

Дівчина підійшла до дверей і відсунула засув. «Слава богу, — подумав Гребер. — Коли вже вона великомучениця, то хоч обережна і не дуже мучить себе докорами совісті».

— Тут пахне, як на кладовищі,— сказав він, — Це, мабуть, зіпріло оте прокляте дубове листя. Давай трохи вип’ємо. — Він знову наповнив чарки. — Тепер я розумію, чому ми відчуваємо себе старими. Надто багато ми надивилися всілякого лайна. Лайна, що його розворушили люди, які,старші від нас і яким варто було б не забувати про розум.

— А я не почуваю себе старою, — заперечила Елізабет.

Він окинув її поглядом. Справді, вона зовсім не скидалася на стару.

— Ну й радій! — відповів Ернст.

— Я лише почуваю себе ув’язненою, — додала дівчина. — А це гірше, ніж старість.

Гребер сів у крісло в стилі бідермайєр.

— Хтозна, чи не донесла ця баба вже й на тебе, — промовив він. — Може, їй кортить заволодіти всією квартирою. Навіщо тобі чекати? Тікай звідси! Прав у тебе ніяких, ти ж сама це розумієш.

— Так, я це розумію.

Елізабет раптом видалася Греберові впертою і безпорадною.

— Це ніби забобон, — раптом проказала вона поквапно і змучено, так наче вже тисячу разів повторювала це сама собі,— Поки я тут, я вірю в повернення батька.

Якщо ж виїду звідси, де означатиме, що я залишила його в біді. Ти це розумієш?

— Тут нема чого розуміти. Це просто робиш. І все. Навіть коли це безглуздо.

— Гаразд.

Елізабет взяла чарку й випила. В передпокої заскреготав ключ.

— Ось і вона, — сказав Гребер. — Вчасно. Очевидно, збори закінчилися рано.

Вони прислухалися до кроків у передпокої. Гребер поглянув на грамофон.

— У тебе є що-небудь, крім маршів? — запитав він.

— Немає. Але марші гучні. Інколи, як починає кричати тиша, доводиться глушити її найголоснішим, що маєш.

Гребер здивовано звів на неї погляд.

— Цікаву розмову ми завели! А в школі нам щодня втовкмачували в голову, що юність буцімто, найроман-тичніша пора життя.

Елізабет розсміялася. В передпокої щось упало на підлогу. Фрау Лізер вилаялась. Потім грюкнули двері.

— Я не вимкнула світло, — пошепки пояснила Елізабет. — Ходімо краще звідси. Іноді я просто не можу тут витримати. І давай поговоримо про щось інше.

— Куди ми підемо? — спитав Гребер на вулиці.

— Не знаю. Куди-небудь.

— Чи немає тут поблизу якоїсь кав’ярні, пивниці чи бару?

— Я не хочу відразу знов у приміщення. Давай просто трохи походимо.

— Давай.

Вулиці були безлюдні, місто темне й принишкле. Вони пройшли вздовж Марієнштрасе, перетнули Карлсплац, потім попростували через міст у стару частину міста. У них було таке враження, ніби все живе навколо вимерло і вони останні люди. Вони йшли попід будинками, але коли пробували зазирнути у вікна, то замість стільців, столів та інших ознак життя бачили тільки відбите в шибках місячне світло і чорні штори або заслінки з чорного паперу. Здавалося, все місто одягло траур, перетворилося у величезний морг з домовинами-квартирами, у нескінченну похоронну процесію.

— Що тут діється? — запитав Гребер. — Де люди? Сьогодні на вулицях ще пустельніше, ніж учора.

Очевидно, всі сидять по домівках. Уже кілька днів не було нальотів. Але люди не наважуються вийти на вулиці. Чекають наступного нальоту. Так завжди. Тільки відразу ж після бомбардування люди виходять на вулицю.

— Уже й тут свої звички?

— Авжеж. А хіба там у вас їх немає?

— Є.

Вони йшли вулицею, на якій не залишилося жодного цілого будинку. Кошлаті хмари пливли по небу, і крізь них на землю сіялося мінливе місячне світло. Між руїнами ворушились якісь тіні, схожі на примарних каракатиць. Раптом десь затарабаніли тарілки.

— Слава богу! — мовив Гребер. — Тут люди їдять. Або п’ють каву. Принаймні вони живі.

— Мабуть, п’ють каву. Сьогодні її саме Давали по картках. Навіть непогану. Бомбардувальну.

— Бомбардувальну каву?!

— Атож, бомбардувальну або налітну. Так її називають. Це спеціальний пайок, який нам видають після особливо важких бомбардувань. Інколи дають і цукор або шоколад чи й пачку сигарет.

— Як на передовій. Там перед наступом дають горілку і тютюн. Смішно, еге ж? Двісті грамів кави за годину смертельного страху!

— Сто грамів.

Вони йшли далі. Через якийсь час Гребер зупинився.

— Знаєш, Елізабет, ходити вулицями ще сумніше, ніж сидіти вдома. Треба було взяти з собою горілку. Мені потрібно випити. Та й тобі теж. Де тут який-не-будь шинок?

— Я не хочу

1 ... 31 32 33 ... 93
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Час жити і час помирати», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Час жити і час помирати"