Читати книгу - "Орден Жовтого Дятла"

— Поклавши руку на серце, я не почуваю себе винним ні в якому злочині,— сказав він як сущий осел, — я їм лише траву. Ніколи й мухи не вбив. Якщо мене гедзь ужалить, то я його хвостом змахну та й усе. Ніколи не крав. Навіть не хвицався, тому що у мене ноги болять. Нічого я такого не пригадаю. От як воно.

Коли осел закінчив, звірі перезирнулись. Ця сповідь справила на них тяжке враження. Лисиця вийшла наперед і виголосила промову як виразник загальної думки.

— Ось найстрашніший злочинець! — сказала вона, вказуючи на бідного осла. — Це через нього небеса наслали на нас цю пошесть, його й варто пожертвувати. Подумайте тільки, він признався, що не хвицався, бо в нього ноги болять. Значить, якби не боліли, то він би всіх нас зовсім затоптав. Смерть норовистому!

— Смерть! Смерть! — закричали звірі.

Побачивши, як обернулася справа, цар лев теж обурився.

— Жалюгідний биндюжнику! — заревів він. — Це через тебе, значить, гине моя держава! Засуджую тебе до страти: тебе негайно розірве на шматки придворний кат. Тигре, виконай наказ твого володаря!

Очі тигра-ката блиснули. Роздирати на шматки тварин була для нього найбільша втіха. Він облизнувся і присів, щоб ринутися на тремтячого осла. Та так і залишився… Величезний камінь упав з верху печери прямісінько йому на голову — тор-р-рох! Страшний переполох… Всі розбігаються… Дами знепритомніли… Хто це зробив? Хто? Ну, звичайно, Пірце.

— Браво! — крикнули разом Кирпа і Педріньйо. — Оце називається влучна стрільба!

Біжімо! — крикнув Пірце. — Скоріше! А то лев нас зачув і вже облизується.

Гукати ще раз не довелося: всі, як горох, скотилися вниз узгір’ям.

Розділ сьомий

Полонені

На бігу Пірце зіткнувся з ослом, який теж виносив ноги, і стрибнув йому на спину. Тому своїх супутників він залишив далеко позаду, і вони заблудилися в лісі. Без Пірця вони не знали дороги і чвалали, чвалали навмання, аж поки причвалали, самі того не відаючи, до Мавпячої країни. Не встигли вони перейти кордон цього королівства, як вартові накинулися на них і зв’язали ліанами. І миттю ж бранців було доправлено до двору, щоб стати перед Макаком XIV, королем Мавпії, якого при дворі звали Король-Сонце: коли Макак з’являвся, усмішка, наче сонце, осявала мавпячі лиця.

— Ваша Величність! — сказав один вартовий. — Осмілюся запропонувати вашій вельможній увазі цих чотирьох мандрівників, що перейшли кордони вашого королівства без візи.

— Брехня, сеньйоре король! — закричала Емілія. — У мене є віза. Погляньте-но! — І, розкривши кошик, навіть не знімаючи його з плечей бідного графа, Емілія вийняла свою знамениту шпильку з голубкою. — Ось моя віза!

Король-Сонце оглянув з великою увагою цей невідомий йому предмет, бо ніколи не бачив навіть звичайної шпильки, а з голубкою — і поготів. Потім сказав:

— Ухваленою формою візи на в’їзд до мого королівства є вищий сорт банана — «золотий банан», але я гадаю, що в інших державах можуть бути й інші форми візи, тому можна вважати дійсною візу, яку показала ця сеньйора. Відпустіть її.

Вартові почали розв’язувати Емілію, а тим часом Педріньйо знайшов засіб сказати їй мовою «кі», яку мавпи не розуміють:

— Рокозкакожикі Пікорцекіку, щоко мики покотрапилико в лакопикі до кіцихко гикодких маковкоп (розкажи Пірцеві, що ми потрапили в лапи до цих гидких мавп).

— Гакораздка (гаразд), — відповіла непомітно Емілія і, як тільки з неї упали останні ліани, дременула стрімголов, навіть не озирнувшись.

Тепер перед високим достойником королівського роду Банановичів стала Кирпа.

— Сеньйорито, — сказав король з мавпячими манерами, — хоча вступати в межі мого королівства без візи — це великий злочин, та я охоче вислухаю ваші пояснення. Я король великодушний, і мені більше до душі нагороджувати, аніж карати. Скажіть мені, яке у вас враження від мого двору?

Кирпа поглянула навколо себе і побачила тільки мавп, що були одна за одну кудлатіша і страшніша. Та вона була не дурна і зрозуміла, що коли скаже правду, то їй за неї доведеться дорого заплатити. Краще прикидатися захопленою і казати тільки те, що може бути приємне всій цій огидній мавпячій публіці. І Кирпа відповіла королю таке:

— Я захоплена, Ваша Величність, пишністю цього двору! Я бачила різних королів — Короля Чирви, Короля Бубни, Короля Вина, Короля Жиру. Та, повірте, жоден з них за красою і благородством не зрівняється з Вашою Величністю! До того, я ніколи не бачила придворних дам прекрасніших, ніж при Вашому дворі! Я так захоплена Вашим королівством, що я б тут залишилася на все життя, якби Ви, Ваша Величність, дозволили і бабуся погодилась.

Макак XIV навіть облизнувся. Хоча він і звик слухати самі похвали, та йому ніколи ще не доводилося зазнати насолоди від такого високого стилю.

— Відпустіть її негайно, — наказав він, — і дайте цій чарівній гості найвище дерево для проживання і найприємнішу мавпу за чоловіка! Її заповітне бажання буде вволено: вона залишиться жити в нашому королівстві. Я пошлю гінців до її бабусі, яка буде, безперечно, в захваті, коли довідається, яку високу честь Король-Сонце зробив онучці.

Кирпа не ждала такої високої честі, вона поморщилася, та вирішила примиритись і терпляче ждати, поки Пірце з’явиться рятувати. Її було негайно доправлено на «її» дерево, в той час як вартові вже тягнули до короля бідолаху графа з кошиком Емілії на плечах.

— А ви, сеньйоре мандрівник у капелюсі і з кошиком, яка ваша думка?

Бідний мудрець спустив на землю кошик, сів на нього й витер долонею піт з чола.

— Моя думка? — перепитав він відхекуючись. — Моя думка, що цей кошик дуже тяжкий для такого хворого діда, як я.

— Я не питаю ні про який кошик, йолопе ви такий! Як вам моє королівство? — насупився король.

Граф нічого не відповів: він був зовсім змучений, адже він всю дорогу тягнув на плечах важкий вантаж. Де вже йому було звертати увагу на те, що робиться навколо!

— Пробачте мені, Ваша Величність, — сказав він, — але я ще нічого не робив, бо здорожився. Дозвольте мені спочатку перепочити і виспатися. Завтра я прокинуся з свіжою головою і тоді скажу свою думку.

Королю зовсім не сподобалася така відповідь, та він постановив не сперечатись і розпорядився, щоб графа поклали спати і привели останнього полоненого.

Вартові приволокли Педріньйо. Хлопчик був розлючений тим, що сталося. Ах, коли б у нього був з собою нагай, він би тоді добре відповів цій великій мавпі! Та нагая не було. І руки у Педріньйо були зв’язані. Ну що ж, однаково він скаже те, що думає, бо він