Читати книгу - "Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою"

Врешті перейшли всі, і тиша загостила у моїй кімнаті. Я знову почав рисувати, затоплений у моїх шпарґалах, які дихали блиском. Вікно було відчинене, і на віконному ґзимсі дрижали у веснянім вітрі горлиці і туркавки. Перехиляючи голівку, вони показували кругле і скляне око у профіль, мов би нажахане і повне льоту. Дні під кінець стали м'які, опалеві й світлисті, то знову перлямутрові і повні затуманеної солодкости.

Надійшли Великодні свята, і батьки виїхали на протяг тижня до моєї заміжньої сестри. Мене полишено в помешканні самого на поталу моїх інспірацій. Аделя приносила мені щодня обіди і сніданки. Я не зауважував її присутности, коли вона пристоювала на порозі святково вбрана, пахнучи весною зо своїх тюлів і фулярів.

У відчинене вікно впливали лагідні повіви, наповнюючи кімнату рефлексом далеких краєвидів. Якусь хвилинку утримувались у повітрі ті навіяні кольори ясних далечин і враз розпливалися, розвіювалися в блакитну тінь, у ніжність і зворушливість. Повідь образів дещо заспокоїлася, вилив візій злагіднів і втих.

Я сидів на землі. Довкола мене лежали на підлозі кредки і ґудзички фарб, божі кольори, лязури, що дихали свіжістю, зелені, що заблукали аж на край здивування. І коли брав я до руки червону кредку — в ясний світ ішли фанфари щасливої червіні, і всі балькони пливли хвилями червоних хоругов, і будинки уставлялися вздовж вулиці у тріюмфальний шпалір. Дефіляди міських пожежників у малинових уніформах парадували на ясних, щасливих дорогах, і панове кланялися мельониками кольору черешні. Черешнева солодкість, черешневий цвікот щиглів наповнював повітря, повне ляванди і лагідних сяйв.

А коли сягав я по блакитну барву — йшов вулицями через усі вікна відблиск кобальтової весни, відчинялись, дзенькаючи, шиби, одна за одною, повні блакиті і небесного вогню, фіранки вставали, як на сполох, і радісний і легкий протяг ішов тим шпалером серед гойдливих муслінів і олеандрів на порожніх бальконах, немов би на другому кінці цієї довгої і ясної алеї з'явився хтось дуже далекий і наближався — промінний, випереджуваний провістю, прочуттям, звістований летом ластівок, світлистим вербовим віттям, розсипуваним від милі до милі.

III

На самі Великодні свята, з кінцем березня або з початком квітня, виходив Шльома, син Товії, з ув'язнення, куди його замикали на зиму по авантурах і шаленствах літа й осені. Одного пополудня тієї весни я бачив його з вікна, як він виходив від перукаря, який був ув одній особі голярем, цируликом і хірургом міста, відчиняв з неповторністю, набутою під в'язничним режимом, скляні, блискучі двері перукарні і сходив з трьох дерев'яних сходинок, відсвіжений і відмолоджений, з докладно вистриженою головою, в куценькому сурдутику і високо підтягнутих, картатих споднях, щуплий і молодявий попри свої сорок років.

Площа Св. Трійці була о тім часі пуста і чиста. Після весняної розталі і боліт, сполосканих пізніше зливовими дощами, залишивсь тепер умитий брук, висушений у багатьох днях тихої, скромної погоди, у тих днях уже великих і може надто обширних, як на ту ранню пору, видовжених трохи надміру, особливо вечорами, коли смерк продовжувався без кінця, ще пустий у своїй глибині, даремний і безживний у своєму величезному очікуванні.

Коли Шльома закрив за собою скляні двері перукарні, у них негайно ж увійшло небо, як у всі малі вікна того одноповерхового будинку, відкритого до чистої глибини тінистого небосхилу.

Зійшовши із сходинок, він опинився зовсім самотній на березі великої, порожньої мушлі майдану, через яку пропливала блакить неба без сонця.

Той великий, чистий майдан лежав того пополудня, як скляна баня, як новий, непочатий рік. Шльома стояв на його березі зовсім сірий і згашений, завалений блакитями, і не смів ламати рішенням цю досконалу кулю незужитого дня.

Тільки раз на рік, у день виходу з ув'язнення, чувся Шльома таким чистим, необтяженим і новим. День приймав його тоді в себе омитого з гріхів, оновленого, примиреного зі світом, відкривав перед ним, зідхаючи, чисті кола своїх горизонтів, увінчані тихою красою.

Він не поспішав. Стояв на прузі дня і не смів переступити, перекреслити своїм дрібним, молодим, ледь накульгуючим кроком цю лагідно склеплену конху пополудня.

Над містом лежала прозора тінь. Мовчання цієї третьої години по полудні видобувало з будинків чисту білість крейди і розкладало її безголосо, як колоду карт, довкола майдану. Наділивши його одною турою, воно вже починало другу, черпаючи резерви білости з великої, бароккової фасади церкви Св. Трійці, яка, мов злітаюча з неба величезна сорочка Бога, пофалдована в пілястри, ризаліти і фрамуги, розхристана патосом волют і архівольт, порядкувала на собі в поспіху цю велику розбурхану шату.

Шльома підняв обличчя, вітрячи у повітрі. Лагідний повів ніс запах олеандрів, запах святкових жител і цинамону. Тоді він могутньо пчихнув своїм славним, могутнім пчихом, від якого голуби на вартівні поліції зірвалися перестрашені і злетіли. Шльома усміхнувся до себе: Бог струсом його ніздрів давав знати, що весна настала. То був знак певніший, ніж приліт бузьків, і відтепер дні мали бути змережені цими детонаціями, які, загублені в шумі міста, то ближче, то дальше глосували його події своїм дотепним коментарем.

— Шльома! — гукнув я, стоячи у вікні нашого низького поверху.

Шльома помітив мене, усміхнувся своїм милим усміхом і засалютував.

— Ми тепер самі в цілому Ринку, я і ти, — сказав я тихо, тому що видута баня неба резонувала, як бочка.

— Я і ти, — повторив він з сумовитим усміхом, — який порожній нині світ.

Ми могли б поділити його і назвати заново — такий він лежить відкритий, безборонний і нічий. У такий день підходить Месія аж на берег горизонту і дивиться звідти на землю. І коли він її отак бачить, білу, тиху, з її блакитями і замисленням, то може статися, що згубиться йому в очах границя, голубуваті пасма оболоків підстеляться місточком, і, сам не відаючи, що чинить, зійде він на землю. І земля навіть не зауважить у своїй задумі того, хто зійшов на її дороги, а люди прокинуться з пополудневої дрімки і нічого не пам'ятатимуть. Вся історія буде як викреслена, і буде як за правіків, до початку людських діянь.

— Аделя вдома? — запитав він з