Читати книгу - "Гола економіка. Викриття нудної науки"

який ішов проходами, несучи широко розрекламовану сумку Margarita Space Pak. Цей витвір технології дав змогу продавцеві робити заморожений коктейль «Маргарита» прямо на місці: він якось змішував напої у своєму заплічному пристрої, а потім розливав у пластикові скляночки. Явна соціальна вигода цієї передової технології полягала в тому, що тепер фанати бейс­болу могли насолоджуватися «Маргаритою», а не просто пивом, не залишаючи своїх місць. Підозрюю, що деякі мізкуваті інженери в нашій країні — дефіцитний ресурс — присвятили свій час і зусилля, щоб створити Margarita Space Pak, а це означає, що вони не витрачали свій час на пошук дешевших, чистіших джерел енергії чи на кращі шляхи доставки харчування голодним дітям Африки. Чи потрібна світові Margarita Space Pak? Ні. Могли інженерні мізки, що створили її, поставити перед собою кориснішу в соціальному сенсі мету? Так. Але — це важливо! — це моя думка, а я не керую світом.

Коли уряд керує певним елементом економіки, недостатні ресурси розміщуються автократами, бюрократами чи політиками, а не ринком. У колишньому Радянському Союзі величезні сталеливарні заводи виплавляли тонни сталі, а рядовий громадянин не міг купити мила чи пристойних цигарок. Оглядаючись назад, можна не дивуватися тому, що СРСР першим вивів ракети на орбіту (і так само очевидно, що не винайшов Margarita Space Pak.) Уряд міг просто постановити, що ресурси мають витрачатися на космічну програму, навіть якщо люди віддали б перевагу свіжим овочам чи шкарпеткам. Деякі з цих рішень про розміщення ресурсів були трагічними. Наприклад, радянські центральні планувальники не вважали народжуваність економічним пріоритетом. Радянський уряд міг зробити контрацептиви доступними всім. Будь-яка країна, що може збудувати міжконтинентальні балістичні ракети, має ноу-хау для виробництва пігулок конт­ролю за народжуваністю чи принаймні презервативів. Однак контрацепція просто не була тим, куди центральні планові органи хотіли скеровувати ресурси країни, залишаючи єдиним способом планування сім’ї аборти. У комуністичні часи там на кожне народження живої дитини припадало в середньому два аборти. Після колапсу Радянського Союзу західні контрацептиви стали широко доступними, і кількість абортів упала наполовину.

Навіть у демократичних країнах політичний процес може скеровувати ресурси на досить дивні цілі. Якось я брав інтерв’ю в експерта з технологій про тогочасні плани уряду збудувати прискорювач елементарних часток (хороший приклад фундаментальних досліджень). Цей прискорювач дав би робочі місця й федеральні гроші тому регіону, де мав виконуватися проект. Це було на початку 1990-х років, і двома найпривабливішими місцями були північна частина Іллінойсу і десь у штаті Техас. Згідно з моїм співрозмовником, Іллінойс був привабливішим місцем, оскільки там уже був прискорювач елементарних частинок і головна федеральна лабораторія. Більша частина наукової інфраструктури вже була там, і її не треба було дублювати. Попри це, місцем для проекту був обраний Техас. «Чому?» — запитав я. Той хлопець подивився на мене, як на ідіота. «Бо Джордж (Г. В.) Буш був президентом», — відповів він, наче не було більш очевидної причини будувати гігантський прискорювач у Техасі. Врешті-решт уряд витратив близько одного мільярда доларів на цей проект і потім закрив його.

Приватний сектор розміщує ресурси там, де вони принесуть найбільшу віддачу. Навпаки, уряд розміщує ресурси там, куди їх скеровує політичний процес. (Погляньте на заголовок на першій сторінці Wall Street Journal: «Галузі, що підтримували Буша, тепер шукають, як повернути собі інвестиції»[88].)

Може, це тому, що республіканці особливо схильні до такого типу політичного впливу з крадіжкою грошей? Можливо. Однак це не пояснить нещодавню передову статтю в New York Times під заголовком: «У Вашингтоні голова одного банку все ще вагається». Історія розпочалася так: «Джеймі Даймон, голова банку JPMorgan Chase, вперше проведе нараду з радою керівників у столиці країни в понеділок, причому очікується особливий гість: керівник апарату Білого дому Рам Емануель. Поява Емануеля підкреслить наявність “своєї руки” у містера Даймона, який під час занепаду своєї галузі піднявся як улюблений банкір Президента Обами на заздрість своїх конкурентів з Волл-стрит. Це також показує, наскільки вигідно мати те, що містер Даймон назвав “сьомою лінією бізнесу компанії — стосунки з урядом”»[89].

У цьому немає кореня зла. Політична взаємодія — необхідний, але недосконалий процес, і кожний має право шукати способи впливу на нього. Військові бази будуються і закриваються в такий спосіб, що це відображає склад сенатського Комітету з військової служби такою ж мірою або й сильніше, ніж воєнні потреби країни. Приватна армія — не варіант, тож це найкраще, чого можна очікувати. Однак що менше економіки віддається в руки політиків, то краще. Наприклад, впливові політики не повинні вирішувати, кому отримувати банківські кредити, а кому ні. Але ж це відбувається насправді в автократичних країнах типу Китаю і в демократичних — типу Індонезії, де політики грають у «кумівський капіталізм». Проекти, що в перспективі можуть стати вельми вигідними, не отримують фінансування, допоки таємні дії, підтримані шваґром президента, не розтринькають урядові фонди. Споживачі втрачають двома способами. По-перше, гроші від їхніх податків розтринькуються, коли проекти, що ніколи не повинні були б фінансуватися у першу чергу, раптом отримують сильний заряд (чи коли всю банківську систему треба раптово рятувати, бо вона наповнена брудними, політично мотивованими позиками). По-друге, економіка не розвивається настільки швидко чи ефективно, як могла би, оскільки кредит (обмежений ресурс) обходить увагою варті підтримки проекти: автомобільні заводи не будуються, студенти не отримують позик на навчання, підприємці не отримують фінансування. У результаті ресурси розпилюються, і економіка не досягає своїх потенційно можливих показників.

Уряд не мусить керувати сталеливарними заводами чи визначати, кому видавати банківські позики, щоб втручатися в економіку. Точнішим і переконливішим втручанням уряду є регулювання. Ринки працюють, бо ресурси течуть туди, де вони принесуть максимум користі. Урядове регулювання неодмінно втручається у цей процес. У світі, змальованому підручниками з економіки, підприємці переходять дорогу, щоб отримати вищі прибутки. У реальному світі урядовці стоять при дорозі й вимагають плати за проїзд, погрожуючи повністю перекрити перехід. Підприємницька компанія може потребувати ліцензії для того, щоб перейти дорогу, або повинна віддати свої автомобілі до Департаменту транспорту для тестування на викиди шкідливих газів, оскільки вони перетинають дорогу, чи довести імміграційній службі, що люди, які перетинають дорогу, є громадянами США. Деякі з цих регуляторних вимог можуть дати нам вигоду. Добре, якщо урядовці блокують дорогу, коли «підприємець» везе сім кілограмів кокаїну. Однак кожне окреме регулювання тягне за собою і додаткові витрати.

Мілтон Фрідман, відомий автор і переконливий промовець на тему менш набридливого уряду (а ще й набагато тонший мислитель, ніж численні писаки, що нині заповнюють сторінки з коментарями, намагаючись успадкувати його ідеї), розкриває цю суть у книзі «Capitalism and Freedom»[90], подаючи обмін думками між економістом і членом Американської асоціації юристів на великому зібранні правників