Читати книгу - "Залізна шапка Арпоксая"

Мадій слухав ті вигуки і не дихав. Потім, задоволений, тупцяв на місці й обдаровував товариство вдячною посмішкою.

Скіл, який одне око затримав на Мадієві, а друге перевів на вояків, крикнув:

— Головний десятнику!

Хорошун, розштовхуючи воїнів, підбіг до воєначальника і виструнчився.

— Слухаюсь і корюся, мій пане.

— Лінконе, розпорядися, щоб відправили вогненного листа на сторожові могили. Розумієш, про що мовиться?

— Розумію. Мовиться про Скляну Гору.

Скіл молодим тигром рикнув на вояка:

— Відправляй листа і негайно. Хай терміново роздобудуть для нас одного невра. Хутко крутися.

— Слухаюсь і корюся, мій пане.

Лінкон побіг у ніч. Гукав, скликаючи воїнів, поіменно. Ті спішили до коней, що фуркали, прив’язані, у кущах. Мишко догнав Хорошуна.

— Прошу, візьми мене з собою. Я добре тримаюся на коні, — благав.

— Не на прогулянку їдемо, — відрізав головний десятник.

Кочівники помчали у бік сторожової башти. Мишко міркував: «Що значить вогненний лист? Як пишеться такий лист? Вогнем виводять літери на папері? Але паперових аркушів у скіфів нема. Вони пишуть на дерев’яних табличках, облитих воском. І чому вогнем? Пишуть грецькі букви гострою паличкою, що називається стиль».

Згодом Мишко зрозуміє, що даремно переживав. Вогненний лист найкраще читати не на башті, де його творять, а з відстані.

Скіфи дивилися у бік найвищої надбрамної башти і чекали. Невдовзі в небо зметнувся язик полум’я. Всі посхоплювалися на ноги, збуджено гомоніли:

— Так! Так! — підхвалювали. — Гарний початок. Далеко видно. О-о-о-о. Уже пишуть.

Вузький, але високий, язик вогню то виривався, то стрімко падав. З’являвся і зникав. Проте ці перепади були з різними інтервалами. Мов азбука Морзе. Такий текст не вистукували ключем, а замість звуків посилали в нічне небо світло.

— Фантастично! Суперово! — підскакував Мишко. — Обов’язково навчуся писати вогненні листи. Тоді матиму багато друзів. У Кривому Озері є гора. Мій лист прочитають і в Одесі, і в Миколаєві. Навіть у столиці заведу собі друзів.

Вогненний язик опав і більше в небо не злітав. Ніч знову лягла на землю чорним волом. Скіфи розійшлися. Мишко прагнув поділитися враженнями, що переповнювали його. Він кинувся до малих фінікійців. Елісса з братиком сопіли уві сні. Мишко зітхнув і ліг біля них. Відразу заснув.

Спав би наш герой до сходу сонця, коли б не галасливі скіфи. Вони зняли серед ночі такий гамір, що Мишко прокинувся і розплющив очі.

Небо посвітлішало. Але не так, як буває перед світанком. Посвітлішало через інтенсивне сяйво, що випромінювали зорі та місяць. Зорі збуджено тремтіли, а місяць розчервонівся, немов сердився на когось чи на щось. Мишко протер заспані очі й сів. Зиркнув на малих фінікійців — вони солодко спали. «Чому скіфи галасують?» — подумав хлопчак і перевів зір на ватагу. «О, стягують із коня неоковирний мішок. І Вепр серед них. Неспокійно крутиться і гавкає на мішок. Ой, те що у мішку, пручається? Цікаво, що в мішку?».

Мишко підбіг до галасливих. Вепр кинувся йому під ноги.

— Невра доставлено, — рапортував воєначальнику прибулий вершник.

— Добре, — буркнув Скіл.

І тут же розпорядився:

— Пате, розв’яжи мішок.

Десятник вправно вихопив із-за ременя короткий ніж і провів ним по вірьовках. З мішка вирвався на волю молодий, але дужий чоловік. Хитаючись на ногах, він світив неспокійними очима і щирив зуби до вояків.

— У-у-у-у-х! Звірюка! — задоволено плямкали губами одні.

Другі заспокоювали «звірюку». Лагідним голосом примовляли до нього:

— Хороший, хороший.

— Цей мугиряка не те, що шапку. Зірки з неба, як грушки, позриває, — тішилися треті. — Он які зуби…

— Чого в зуби заглядаєте? Робіть, що належить… Вас учити? — квапив підлеглих Скіл.

— Та не крутися в’юном, однаково не втечеш. Не для того тебе везли, — доброзичливим басом втихомирював полоненого велетень Гмирі.

Проте полонений не поділяв гарного настрою старшини. Дикою кішкою скочив на малого Кувікала (із-за його спини виглядав Мишко). Збитий сильним ударом, пузань перекрутився у повітрі й приземлився у кущах шипшини. Мишко чкурнув ще дальше. Але переміг свій страх і знову підійшов до гурту. Скіфи зімкнулися навколо невра. Заламали йому назад руки, звалили на землю й натовкли кулаками пику.

— Е-й, не дуже там, — застерігав Скіл. — Він нам здоровий потрібний. Не забувайтеся.

Одначе хтось-таки «забувся». Можливо, Гундзя. (Коли вояка розігнувся, то із задоволенням лівою рукою гладив кулак правої.) Із синцем під оком невр дико кричав і поривався втекти.

Скіл вийшов із себе.

— Чого телитеся? — гвалтував. — Та робіть із нього, що мали робити. Бо покалічить себе. А вас усіх, ще людиною, загризе. Старшино, організуй хлопців. Хай міцно тримають дикуна. Починайте!

— Добавте вогню! — басисто скомандував Гмирі.

У багаття, що жевріло, вкинули поживу для вогню — сухий очерет і хмиз. Вербичка з Липкою підскоками оббігли багаття. У кожного на руці теліпалася торбинка з конопляним насінням. Енареї перейшли на дріботливу ходу. А коли зійшли на звичайну, то запустили руки у торбинки. Розійшлися, зупинилися на півдорозі й рушили назустріч. Минаючи один одного, кидали насіння на розжарений плаский камінь, що підпирав багаття. Насіння тріщало, шипіло і розривалося димовими шашками. Вояки гучно втягували в себе молочно-білий дим і від задоволення заплющували очі.

Мишко теж хотів спробувати того смачного диму. Однак вояки злісно відштовхнули його від вогню. Та настрій у хлопчака однаково був піднесений. Він інтуїтивно відчував: ось-ось розпочнеться неймовірне.

Сотня молодих відчайдух стовпилася навколо вогнища.

Мишко обкрутився на п’яті кросівок. Очима шукав підвищення. І дуже зрадів, коли надибав великого горщика (його винесли з печери, але не встигли запхнути у мішок).