Читати книгу - "Замах (Щось краще за смерть)"

І тут Леонідові пригадалася мама Гедвіг. Згадав, як лікарі зробили все, щоб урятувати їй життя. Навіть тоді, коли вже знали, що стан її безнадійний, нікому не спало на думку покласти йому край, що ніхто не мав права посягнути на це стражденне життя, яке, однак, залишалося життям. А тут пропонують прибрати, наче йшлося про пару зношених ходаків. Чи знав Семьонов з власного досвіду, що означає когось прибрати, чи знав це лише зі звітів? Але що тут скажеш, це офіційний наказ.

Семьонов звелів принести кавказьке шампанське в номер і підняв бокал за успіх справи. Все, як у кітчевому шпигунському фільмі, подумав Леонід. Семьонов був налаштований по-дружньому і усяким способом підкреслював заслуги Леоніда. Як доказ цього він вручив йому перепустку на одну з трибун Червоної площі на першотравневий парад. І тоді почав прощатися. Вся розмова разом з випитим шампанським тривала не більше півгодини. Під кінець він ще раз підкреслено побажав Леонідові: «Хай щастить!»

Першотравневий парад він дивився на Червоній площі. Такого він ще не бачив і тому не хотів пропустити нагоди. Семьонов улаштував йому прекрасне місце на трибуні напроти мавзолею з видом на прикрашену прапорами та гербами кремлівську стіну та на храм Василя Блаженного у всій його варварській красі. Військовослужбовці та міліціонери у бездоганних мундирах та пласких картузах і папахах оточили велику площу по периметру. Через бінокль Леонід споглядав за появою керівників держави на мавзолеї, за широкими золоченими погонами маршалів та нагородами на грудях генералів, які так контрастували з темним одягом цивільних. Парад військових наводнив площу, немов весняна повінь, підрозділами сухопутних військ, флоту та авіації. За одну мить сотні, а потім і тисячі військовослужбовців заполонили всю площу. Він чув їхній карбований крок, бачив грізну спрямованість їхньої зброї, монолітний рух тисяч рук і ніг, зелені та сині уніформи та віддані обличчя, які немов за помахом палички рівнялись на мавзолей під шквал оплесків та захоплені вигуки. Хвиля за хвилею перекочувала через площу. На площу з гуркотом виповзли танки та бронемашини, за ними артилерійські тягачі з гарматами, стволи яких нагадували маленькі фабричні димарі, і ракети таких розмірів, яких ще перед тим не бачив. Повітря наповнилось таким гуркотом, що аж задвигтіла земля. Просто над ними пронеслися з ревом ланки реактивних винищувачів. Рокіт був страшний. Влада демонструвала свою потужну силу.

Потім вийшла молодь, спортсмени з пружною ходою і міцними м'язами, легко виконуючи складні вправи, і дівчата з розпущеним волоссям, у такт виконуючи гімнастичні вправи. А над усім цим здіймалась музика, прапори і гасла, в які вони вірили, заради яких працювали і жили. Замикала колону група, одягнута у національні костюми народів СРСР, вона співала, танцювала, махала руками. Буяння кольорів, гармонії і радості тішили око, а віковічна площа кипіла і бризкала щастям, і здавалось, що кінця-краю цьому тріумфу не буде.

І Леонід раптом ідентифікував себе з цими людьми, які марширували під трибунами, бо в них він побачив блискуче втілення віри і надії своєї юності. Ми були пригноблені і ми повстали, ми були рабами, але ми скинули кайдани. Ми терпіли нужду і холод, але наша сила відродилась у новому поколінні. Ми почали з руїн, і ось чого ми досягли. Розмаяні криваво-червоні прапори внизу під трибунами раптом здалися йому червоним потоком. Як не згадати ті мільйони, що пожертвували для перемоги свою кров? Ми пролили море крові і сліз, але ми свого досягли, зібравши всю волю і силу в один-єдиний кулак. Волю і силу, які взяли гору над усім. Попереду ще довгий шлях і хоч у минулому були допущені помилки, ми підемо вперед. І всі ці незліченні, звернені в один бік погляди випромінюють надію, а рішучість їхня лунає в єдиному тисячократно карбованому кроці. Ми наш, ми новий світ побудуємо! Діти анальфабетів засіли в університетських аудиторіях! Ми піднімаємо цілину і будуємо нові міста. Нас мільйони і за нами майбутнє! Як прикро, що серед нас немає тих, кого я знав по рідній Бусівці часів дитинства. Багато хто загинув, багато хто ув'язнений або засланий, бо ними володіли інші мрії і надії, але колись від крайнього Сходу до крайнього Заходу буде так, як тут на Червоній площі: всі стануть єдиною щасливою родиною, що руку об руку крокує у майбутнє, яке не подарує жоден Бог, але яке ми побудуємо самі.

І тут до нього ніби долинув голос Бориса: «Наше завдання полягає у захисті майбутнього. Нам треба запобігти тому, щоб усі ці сповнені довірою і радістю юнаки і дівчата не мусили, як ми, споглядати море крові і сліз. Нам належить запобігти, щоб майбутнє, якого вони так прагнуть і в яке так вірять і заради якого працюють, не було віддалене божевільними і мерзотниками, які намагаються повернути хід історії назад. Все це вражаюче свято весни було б неможливим, якби не ті солдати і міліціонери там, унизу. І вся ця впевнена демонстрація трудящих мас змінилася б хаосом і панікою, якби не сила, що змушує до порядку. Варто їх залишити без нагляду, як усі ці доброзичливі люди, самі того не відаючи, зіб'ються в нестямний тлум і розчавлять одне одного, як це мало місце на Ходинці під час коронації царя. Інколи доводиться бути жорстоким. Якщо ти Лафонтен чи Метерлінк, то можеш поетично і з почуттям писати про всяких там комах, але якщо тобі доводиться рятувати врожай, то тут уже поливай отрутою.

Раптом Леоніда охопила зневіра. Мова йде не про комах, подумав він. Ідеться про людей. Як же благородно захищати людське життя, а не забирати його! Це просто жах, хоч говорять вони про це мало не медичною термінологією застосувати подвійну дозу...