Читати книгу - "Бомбардир"

– Я бачився з ним.

– Ну і як?

– Згодний на всі сто.

– Гайдук різко змінився відтоді, як почав зустрічатися з цією навіженою дівкою, Богданою. А може, й раніше все почалося… Ми ж тільки передзвонювались, а бачити його я майже не бачив. Спочатку він докладно розповідав, що в нього і як, а потім зненацька й надовго зник. Перестав відповідати на дзвінки, тільки одного разу коротко зателефонував сам, привітав мене з днем народження, поскаржився, що в нього зараз складний період, часу ні на що не вистачає. І більше не давав про себе чути, доки його не виставили з команди. Отоді він і згадав про мене.

– Детальніше, В’ячеславе Йвановичу! – попрохав я.

– Сергій завжди сам давав раду зі своїми проблемами, нікого до цього не підпускав. А тут раптом телефонує, повідомляє, що їде до Дніпропетровська, і просить, щоб і я туди під’їхав,– мовляв, порадитися треба. Ну, я й думати не став,– зібрався й рушив…

– Ти що, з усіма, хто пройшов через твої руки, отак?

– Ні, брехати не стану. Але до цього хлопця я ставився як до рідного… Мене навіть потішило, що йому знадобилася моя порада. Хоч і тривожно стало: я ж не знав, що сталося, але миттю відчув – у хлопця неприємності…

Він кинув до рота дольку лимона, пожував, поморщився й засмучено мовив, ніби знову переживаючи ту зустріч:

– Ох, бачив би ти його тоді, Петровичу!.. Замість вольового, впевненого в собі хлопця – якийсь опущений, погаслий, зовсім не здатний зосередитися хоч на чому-небудь. Очі бігають, погляд, як в алкаша. Виклав він мені всю свою санта-барбару в деталях, чорт би її взяв. А мені що лишалося? Я йому – треба контролювати емоції, а він тільки відмахується: я, каже, кохав її по-справжньому, як уперше і востаннє, а вона із цим мерзотником… Потім трохи відійшов, отямився, говорить: «Ну їх усіх до біса, я ж, власне, ось із чим. Виник отут один варіант…» Такий поворот мені більше сподобався. Викладай, кажу. А він мені: «Я мало не тиждень узагалі ні про що думати не міг. На все було начхати. Потім злість потроху минула, і я раптом збагнув: край. Усе руйнується. Усе, чим жив стільки років, на що стільки сил пішло… Що далі робити – уявлення не маю. Додому повертатись? І тут мені зателефонували. Людина відрекомендувалася футбольним агентом, звати Андрій Черниш. Сказав, що давно стежить за мною, хоче запропонувати співпрацю. Яку? – питаю. Він відповідає – хотів би представляти ваші інтереси, Сергію. Це нескладно: треба підписати угоду, і вже найближчим часом я беруся влаштувати вас в один з українських клубів. Там про мене начебто знають, будуть не проти бачити в себе…»

В’ячеслав Іванович глянув спідлоба, немов перевіряючи мою реакцію на сказане, і повів далі:

– Мене все це відразу насторожило. Я з агентами справ не мав, але наслухався про них усякого. Кажу Сергієві: ти б не поспішав погоджуватись, а тим більше щось підписувати. Якось надто просто все виходить… Черниша цього я знати не знаю. Але ти хлопець не дурний, придивись, подумай – що там за підводні камені й мінуси… Так ми з ним і вирішили: дати згоду, але весь час бути насторожі. А як інакше? Адже Сергій у той час не мав ні копійки. На що жити? А він, як і раніше, хотів продовжувати футбольну кар’єру, для цього в нього було все необхідне! Наостанок він сказав: «Інших варіантів у мене немає… Краще щось зробити й пошкодувати, ніж нічого не робити – й однаково пошкодувати…» На тому ми й розійшлися…

– От, виходить, коли він зв’язався з Чернишем…– пробурмотів я.

– Так. І виходить, що я його підтримав. Та ошуканства за цією пропозицією не виявилось. Агент навіть запропонував Сергію вибір – і то який: «Динамо-2» або «Шахтар-3». Сергій обрав Київ… Давай-но ще по ковтку за цього хлопця! Нехай йому пощастить.

Він махнув чарку й витер серветкою очі, що по-зрадницьки зволожилися.

– Коли Сергій був ще хлопчиськом, «Динамо» вважалося першим номером. Які гравці були за Лобановського! А «Шахтар» тоді ще тільки починав усерйоз заявляти про себе. От він і обрав «Динамо», хоча пізніше казав, що, може, це було помилкою, бо досить довго його перспективи лишалися непевними. Тієї пори він знову став подзвонювати, ділитися враженнями. Скупувато, хоча дещо поступово прояснювалося…

Я напружився. Чистий ексклюзив. Іншого джерела, яке погодилося б поділитися такою інформацією, просто немає.

– Черниш, повторюю, не обдурив. Вибив йому зарплату в «Динамо»: спочатку п’ятсот доларів, потім тисячу. Попри це Сергій не став знімати квартиру, а жив на тренувальній базі «Динамо». Як і багато інших хлопців – виходила солідна економія. Там чудове харчування, умови… У команді існувала жорстка конкуренція: кожний прагнув потрапити до стартового складу. Умови конкретні: якщо команда перемогла, а ти хоч хвилину провів на полі – двісті преміальних зеленню. У заявці, але просидів усю гру на лаві,– сто… Причому сьогодні, скажімо, ти міг потрапити в заявку «Динамо-2» й відіграти матч Першої ліги, а завтра-післязавтра тренери молодіжки могли заявити тебе в дубль і випустити на заміну хвилин на п’ятнадцять-двадцять. Коротше, гроші капали, і то такі, яких Сергій зроду в руках не тримав. Почав дещо посилати батькам… Одного разу обмовився: хочу, В’ячеславе Івановичу, витягти їх із тих злиднів…

– А як вони? Батько змирився з тим, що син таки став професійним футболістом?

– Нічого про це не знаю,– він промовив це без інтересу.– Та й не в тому річ. На новому місці Сергій спершу поводився бездоганно – розумів, який йому шанс випав. Не шкодував сил, постійно доводив, на що здатний. Дедалі частіше грав у стартовому складі дублю. Агент домігся для нього збільшення зарплати до двох тисяч, плюс, само собою, премії. Притерся, став своїм… Отут його й понесло… Молодий зовсім, навколо повно спокус, столиця, розумієш… Знову перестав телефонувати, та я й сам уже здогадався, що відбувається, не вища математика. Нав’язуватися не став, тому про цей його період мало що знаю – так, самі обривки…

Головне в тому, що Черниш міцно посадив Сергія на гачок. Тримав під контролем, розв’язував будь-які проблеми: побутові, ігрові… та які завгодно.