Читати книгу - "Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1"

— Встань у стрій і візьми свої речі, — сказав мені якийсь дарвенхардець. Я виконала все, але перебувала, наче в тумані.

Я опинилась у тринадцятій групі, Адам — у восьмій. Почуваючись неймовірно жалюгідною і самотньою, попрямувала разом з іншими дівчатами зі своєї групи — а їх виявилось дев’ятнадцять — до нашої кімнати, чи радше — казарми.

Це було просторе приміщення з двома десятками ліжок. З однієї сторони кімнати розміщувалося чотири вікна — вони виходили, як я зрозуміла, у внутрішній двір. Кожне ліжко було застелене чистою постіллю з теплою ковдрою, а поряд стояло по стільцю та невеликій тумбочці. Освітлювалось приміщення свічками в чотирьох канделябрах по кутках — тож у вечірній час було досить тьмяно.

— Не так і погано, — промовила одна з дівчат, займаючи ліжко поряд зі мною. Я чомусь, як зайшла, то одразу попрямувала до найвіддаленішого по лівій стороні. Я подивилась на сусідку — вона була низенькою, тендітною, з білявим волоссям, що вилось кучериками, і з великими блакитними очима. Справжня красуня. І дуже ніжна для місця, де ми опинились.

— Я теж думала, що буде гірше, — погодилась я.

— Я — Лада.

— Ханна.

— Я знаю. Всі знають. Ми бачили, що саме тебе викликала Маїна. Не уявляю, що ти пережила. Але ти дуже смілива — навіть оком не змигнула, коли вона махала луком.

Я усміхнулась, хоча від пережитого зуб на зуб не попадав.

— Мене заціпило від страху.

— І все-таки на твоєму місці я б втратила свідомість, мабуть, — повела плечима Лада.

Я кинула свою торбу на стілець, зняла сукню і, лишившись у самій лише тонкій нижній сорочці, пірнула під ковдру. Вперше за багато днів я отримала можливість поспати в теплому ліжку, а сил уже не лишилось навіть на розмови.

— На добраніч. Ладо.

— Добраніч, Ханно, — почула я, а тоді майже миттєво поринула в сон, не помічаючи більше шуму, який спричиняли решта дівчат, що ще розселялись.

Розбудив мене незрозумілий оглушливий звук.

Враження було таке, наче я опинилась усередині величезного дзвона і в нього вдарили не менш здоровенним молотком.

Мої мізки запрагнули перетворитись на желе. Я різко сіла і затулила вуха руками. Але вже за мить запанувала тиша. Я ошаліло роззирнулась довкола: інші дівчата з моєї групи також попрокидались, дехто сидів, як я, з руками біля вух, а інші взагалі позривались із ліжок.

— Що це було? — спитала мене злякано Лада. Вона стояла поряд зі своїм ліжком — розпатлана, сонна. Я позіхнула, намагаючись опанувати себе і вдати незворушність — більше, щоб заспокоїти її, ніж себе. Аж раптом помітила, що ще кілька дівчат із сусідніх ліжок запитально дивляться на мене. Я що, маю все знати?

— Сподіваюсь, що не дзвінок на уроки, — мовила я зрештою. Хтось пирхнув, хтось видав смішок — і загальна увага до мене розсіялась.

Я поглянула на Ладу.

— Одягайся, бо застудишся.

Лада слухняно почала шукати свій одяг. Подумавши, що й мені пора збиратись, я неохоче відкинула ковдру і сповзла з ліжка. Намацала черевики, взулась, одягла сукню. Саме полізла в торбу за гребенем, як двері в кімнату прочинились.

Хтось із дівчат верескнув. Хтось неодягнений постарався швиденько прикритись простирадлом — у кімнату увійшов той самий дарвенхардець, який вчора ввечері заводив усіх до Сколісу. Перше, що впало мені в око в його зовнішності, був шрам над лівим оком, що серед зморщок нагадував просто-таки борозну.

Окинувши нас понурим поглядом, він мовив:

— Це був дзвін швидкого скликання. Коли він б’є, це означає, що у вас є дві хвилини, аби бути готовими покинути кімнату. Я даю вам двадцять секунд — і щоб усі були в коридорі.

Він вийшов і зачинив двері. Довкола зчинилася паніка — дівчата кинулись чимдуж одягатися. Дехто ще тільки сповзав з ліжок. Усі ще були втомлені після виснажливої подорожі. Я розчесала волосся і сяк-так заплела в косу. А тоді помітила боязкий погляд Лади, спрямований на мене. Дівчина вже одяглась.

— Що?

— Вийдемо разом? — запитала вона тихенько. Я зітхнула — схоже, Лада розраховує на мою опіку над нею. Але я не збираюсь брати верховенство, коли сама страшенно налякана і напружена. Я вже хотіла сказати про це, а тоді зрозуміла, що просто себе накручую.

Товариство мені не завадить, особливо в перший день навчання.

— Ходімо.

У коридорі панувала метушня — новобранці шикувалися в одну довгу шеренгу, керовані кількома дарвенхардцями. Зрештою усі попрямували на подвір’я, де нас вишикували півколом. За нами повставали в ряди старші учні Сколісу, одягнені у форму сірого кольору. Обличчя більшості з них були напруженими, а то й наляканими. Мабуть, нечасто лунає дзвін швидкого скликання.

Пройшло кілька хвилин, на подвір’я вийшли останні учні і запанувала тиша. Я, як на зло, знову опинилася в першому ряду.

— Учора сталася неприємна подія, — промовила Маїна, виходячи в центр подвір’я. Двоє дужих чоловіків витягли за нею попідруки налякану до напівсмерті дівчину. — Під час вечірньої пробіжки одна з учениць нашої школи втратила свідомість. У лазареті сказали, що вона вагітна уже понад три місяці. Цей факт і те, що учениця намагалась його приховати, порушує аж два шкільні правила. Я вирішила, що розібратись з інцидентом слід публічно, щоб першокурсники раз і назавжди запам’ятали, якого покарання заслуговує необережність і дурість. Доки ви навчаєтесь у Сколісі та перебуваєте під нашим наглядом, маєте бути обережні