Читати книгу - "Чумацький шлях"

Один Безкровний, старий запорожець, що двадцять літ тому, коли з наказу цариці в 1775 році царськими військами була зруйнована Запорозька Січ, утік не на Дунай, а в свої рідні Лубни, ремствував відкрито, а потім затягнув пісню:

– Ви тільки подумайте, браття, як повелися з Івасем! Як зі скотиною! Заарканили налигачем і потягнуть у далекий Петербург! І прощай, Україно, прощай молодече життя! Отам йому, браття, жаба й цицьки дасть! – бурчав він.

Його нахваляння почув Фількін. Посварився:

– Но, но! Поговори мені! То й самого прив’яжемо до воза!

Але сварився він якось мляво, беззлобно, швидше для порядку, ніж з внутрішнього переконання. Йому було ніяково перед чумаками і перед самим собою, що виконує службу, не гідну солдата.

А Івась сидів на возі знічений і приголомшений. Ні, не сподівався він, що трапиться з ним таке лихо, бодай не зазнати його! Оце побачив царицю! Доспівався, братику! А як же старався догодити! От і перестарався! Тьху!

Тим часом у той день у Лубнах помирала Хуржикова дружина Ганна. Помирала тихо, спокійно, як догоряє тонка воскова свічка.

Біля неї останні три дні невідлучно знаходилися Параска та Катря. Іноді заглядав до кімнати Василь, скупо плакав, цілував висохлі материні руки і відразу ж утікав у стодолу, де голосно ридав, упавши ниць на суху торішню солому, і гаряче молився, щоб Всевишній продовжив мамині дні.

Він раптом відчув себе малою, безпорадною дитиною. Батько поїхав і не скоро вернеться, матері ось-ось не стане, і на нього зваляться численні турботи про немале господарство. Турботи, яких він до цього не знав. Та найголовніше – не стане найдорожчої і найріднішої людини, матері, любов якої і значення якої в твоєму житті усвідомлюєш сповна лише тоді, коли втратиш її.

Виплакавшись у соломі, він знову заходив до хати і припадав головою до материнських рук і, відчуваючи, як вони щогодини стають холодніші, з болем вдивлявся в рідні згасаючі очі.

Мати Божа, думав з розпачем, вона помирає.

– Параско! – хапав він наймичку за руки, вибігши в кухню. – Невже це кінець? Невже нічим зарадити?

Стара сумно хитала головою.

– Видно, Бог захотів узяти її до себе… На все його воля!

Увечері мати підняла обважнілі повіки, осмислено глянула на сина.

– Василечку, синку мій, – промовила тихо, але виразно, – батько не приїхав?

– Ні. Ще тільки тиждень минув, як він поїхав, а повернеться не скоро.

– Я ж йому казала – не їдь, не поспішай, та він не послухав. А я й не забарилася…

Василь заплакав.

– Не плач, синочку. Кожному свій час. Так доля відміряла. А ти живи – і будь щасливий! А коли батько повернеться, скажи йому, щоб відбув по мені роковини, а тоді, як захоче, хай жениться. Не переч йому! Ти вже дорослий – і мачуха тобі не надокучить! Бо й сам скоро оженишся…

Василь заплакав ще дужче. На цей раз він зрозумів, що це вже кінець. І справді, мати підняла через силу руку, перехрестила його і, тихо зітхнувши, замовкла. Навіки.

На його крик до кімнати вбігли Параска та Катря.

Коли гомін незадоволення з приводу арешту Івася трохи улігся, хтось згадав про царицин подарунок.

– Гей, дивіться, а бочонок стоїть собі! І чіп у ньому! І ніхто не здогадався