Читати книгу - "Перший спалах"

Чим більше він смикається, тим тугіше обплітаються кільця на його тілі.

Поки пари вальсують, слизьке, холодне листя обвиває голову, затулює очі...

І він знову опиняється в пітьмі...

А тоді щось зненацька хапає його за огидні зелені кайдани і над самісіньким вухом репетує: «Ану не спи!»

— Га? Що?

Він сидить поміж маків, наполовину присипаний снігом. Над ним стоїть якийсь юнак і гострим кинджалом розрізає стебла плюща, що обмоталися навколо його шиї.

— Ти знову заснув, ідіоте. От поясни мені, чому ти постійно спиш?

Блискавки. Буря. Ураган. І безкрає макове поле.

І сніг.

— Знаєш... А тут завжди сипле сніг...

Далі вони ідуть удвох.

Він хотів би сказати «вечоріє», та чомусь невпевнений, що так воно і є насправді. Сніг валить настільки густий, що він ледь розрізняє постать свого супутника. Дивний якийсь юнак, ніяк не вдається запам’ятати його обличчя. Коли він дивиться на незнайомця, виникає враження, що знає його все життя. Та як тільки переведе погляд на щось інше, юнакові риси одразу ж розпливаються, стираються із голови, наче вранішній туман під яскравим сонцем. І так увесь час. Скільки б він не намагався втримати його у своїй пам’яті.

Холоднішає. Вони ідуть все далі, у напрямку до блакитного острівця. Він загубив його з виду, та продовжує рухатись вперед, довіряючи інстинктам. Щастя, якщо у цьому світі вони нікуди не зникли, а залишилися поруч, щоб допомогти йому... допомогти йому...

А що, власне, він узагалі повинен зробити?

— Просто іди вперед, — відповідає супутник. Він не бачить його обличчя. Тільки випнуту потилицю, вже добряче присипану снігом.

Слухняно киває і прибавляє ходу. Тепер він крокує поруч із юнаком. Випадково торкається пальцями чужої шкіри — і відчуває, як його рука терпне, ніби він зненацька занурив її у крижану воду.

— Ти змерз, — каже він тихо юнакові. А може, й нічого не каже. Мовчить.

— Ти знаєш, що це неправда, — ледве чутно відповідає той, не зводячи очей із їхньої закутаної у снігову завісу мети. — Насправді я не відчуваю холоду. Так само, як і ти.

Він замислюється.

— Чому ти такий упевнений у цьому? — дивується Андрій. Сніговий килим уже сягає щиколоток.

Той мовчить.

— Більше не засинай посеред поля, — юнак раптом зупиняється і повертається до нього. — Не засинай, бо одного разу не прокинешся.

Він дивиться прямісінько у очі незнайомця — великі й холодні, мов лід. Чомусь не може збагнути, якого вони кольору... Чи то зеленого... Чи то блакитного... Чи, може, навіть карі... Чому йому ніяк не вдається їх розгледіти? Що з ним таке?

— Ще надто рано для цього. Та коли заснеш, буде вже пізно...

Слова зриваються з губ чужинця — тихі, мов шелест листя.

— Про що ти?

Думки чомусь заплутані й слизькі, мов гадючий клубок. Він намагається втримати їх у своїй голові, та вони вислизають і розбігаються хто куди.

Сніг уже повністю присипав волосся юнака. Він скрізь. На зсутулених, загорнутих у якусь зелену накидку плечах, на блідих, по-жіночому тендітних руках, у м’якому, вкрадливому, ніби котячі кроки, голосі... І навіть на довгих, чорних віях.

Андрій підходить до юнака ближче і струшує сніг з обличчя. На долоні залишається кілька сніжинок. Через пару секунд вони перетворюються на холодні, сяючі у світлі безперервних спалахів блискавки краплинки.

— Можна тебе про дещо попросити?

Юнак повільно киває головою, що він сприймає як згоду.

— Пообіцяй мені, що скажеш правду... Якою жахливою вона б не була...

Пауза. А тоді ще один, ледь помітний, кивок.

— Я помер?

Незнайомець відвертається вбік і пильно вивчає далекий горизонт.

— Якщо ти цього хочеш, тоді — так.

Він не розуміє, що той має на увазі.

— Я не можу сказати тобі більше, ніж ти знаєш сам. Бо інакше ти загубишся. Ми обоє загубимось. І настане темрява.