Читати книгу - "Гілея"

— Справді? — чогось зраділа Тетяна.

— А як приїхав, то що? — знову заходився біля кожуха Ілько.

— Та казали молодиці, що на Настуню оком кидає... Я б і не проти, га, Ільку? Хлопець смирний, при должності.

— То вже хай сама думає, Таню.

— Вийшла б заміж, то і нам якась полегкість була, — зітхнула Тетяна.

— А в нього наган є? — раптом підвівся на лікті старшенький — Петрусь.

— Ти чого не спиш, га? — накинулася мати.

— Бо розбудили, — розгнівався Петрусь. — Я чув, як ви про чоботи говорили... А коли мені пошиєте? Я піду і скажу, щоб мені пошили...

— Підеш, підеш, — заспокоювала мати Петруся, — спи, синочку, спи...

Почекала Тетяна, поки Петрусь заснув, та й знову до Ілька:

— Милентій зможе нам і лісу на хату дістати.

— Сам дістану, — пошепки пообіцяв Ілько. — Може бути, що мене бригадиром призначать.

— Невже?!

— Вчора на правлінні голова сказав, що скличуть правління і затвердять. Виб’юся, Тетянко, і я в начальники, бо яка з мене, безрукого, робота?

— Ти й однією більше зробиш, ніж хто двома, — сказала Тетяна. — А якби в бригадири пішов, то було б добре, бо цей же твій взвод щодня їсти просить і босий по снігу ходити не хоче...

— То кому чоботи пошиємо, Таню? — знову згадав нерозв’язану проблему Ілько.

— Собі поший, Ільку, бригадиром станеш, то на людях все будеш...

— Тобі треба, Таню... Я б тобі й золоті купив...

— А може, Настуні? Прийде Милентій сватати, а дівка — в чунях...

— Охо-хо, — зітхнув Ілько і погасив лампу.

* * *

У всьому селі ні вогника, тільки світяться вікна у клубі — невеличкій похиленій хатині, завіяній снігом. Пашить вогнем залізна грубка, долівка полита водою, щоб не здіймалася курява, — танцюй хоч до знемоги. Горою лежать на лаві піджаки, пальта і кожухи, тільки довга синя Милентієва шинеля висить на гвіздку біля дверей. Дівчат більше, ніж хлопців, тому доводиться їм танцювати одна з одною, і тільки щасливішим випадає потанцювати в парі з хлопцем. Дівчата вже сто разів підходили до Милентія, запрошуючи до танцю, але він відмовляється, бо Настуня не кличе, та й боїться Милентій і ходити по клубу; вже двічі зачепив головою сволока і набив чималу гулю.

Милентій «дурно» сидить біля гармоніста і не зводить очей з Настуні. А вона ніби й не помічає: якщо не танцює, то біля вікна стоїть з дівчатами. Милентій уже кілька разів збирався заговорити з нею, але все не наважувався. Так і пропав вечір. Мав сьогодні бути Милентій у Кам’янці. Вже за північ, а він ще сидить у Семидолах і не знає, коли вибереться звідси. З Настунею весь час танцює секретар сільради — піввершка від горшка — в батьковому кітелі. Якщо він піде проводжати Настуню, то Милентій уже мовчати не буде.

Гармоніст, перебираючи однією рукою баси, другою вийняв з кишені годинника — «цибулину» на ланцюжку і на півноті обірвав гру. Хлопці до нього:

— Ми тобі ще пляшку поставимо!

— Ні. Було домовлено: дві пляшки — до півночі, а я вже й так переграв.

Почали збиратися додому. Милентій одягнувся і чекав Настуню на вулиці.

Вона, звичайно, вийшла з секретарем. Милентій зібрав усю свою мужність, відкликав його і сказав:

— Спати пора.

Секретар закліпав повіками і слухняно звернув у вуличку. Милентій наздогнав Настуню. Їй було важко йти, бо позасипало стежки.

— Іди за мною, Настуню, — чужим голосом промовив Милентій, — я тобі протопчу дорогу.

Милентій своїми велетенськими чобітьми розсував сніг, наче бульдозер ішов поперед Настуні. Їй дуже хотілося сміятися. А Милентій проклинав себе, що так необачно вихопився зі своєю пропозицією, бо ж тепер не міг і слова сказати дівчині... А могли ж вони іти поруч. Милентій підтримував би її за руку або навіть ніс би на руках... Милентієві чоботиська разом із снігом відкидали на два боки камінці, якісь залізяки — все, що попадалося під ноги, — і Настуня йшла по стежці. Нарешті показалась Сторожукова хата.

— Ось ми й прийшли, — почав дуже мудро Милентій.

— Спасибі! — подякувала Настуня і прошмигнула в хату.

Це було так несподівано, що Милентій нічого не встиг сказати. Але він ще зранку поклявся, що сьогодні освідчиться в коханні. І щоб дотримати слова, Милентій підійшов до хати і сказав кудись у стріху:

— Я тебе люблю, Настуню.

Клятву було виконано.

* * *

Якось уранці прибіг виконавець і ще з порога оголосив Ількові Сторожуку, щоб негайно йшов до контори, бо приїхав секретар райкому і скликають комуністів і членів правління.

— От, я, Таню, — сказав, поголившись, Ілько, — і бригадир... Так що стрічай начальство. Сам Мірошник приїхав мене затверджувати, це тобі не жарт.

— Який з вас, тату, бригадир, коли у вас і голосу нема, — озвалася Настуня.

— Е-е, дочко, не все криком взяти можна, — махнув рукою Ілько. — До людей треба з добрим словом...

— То не скоро буде, — сказала Тетяна.

— Буде, — стояв на своєму Ілько. — Крик — то не від добра...

Дістала Тетяна зі скрині нову сорочку чоловікові: може ж, і справді бригадиром призначать Ілька. Буде з нього бригадир: люди поважають, поле знає і не заллє очі горілкою, а трудодні щодня писатимуться. Тетяна