Читати книгу - "Поцілунок Елли Фіцджеральд"

Давно, дуже давно, Клос-кур-бе, Великий Вчитель, жив на землі, де не було людей. Одного разу, вдень приходить до нього юнак та й каже йому: «Дядьку». А тоді: «Я народжений з водяної шуми. Вітер гнав хвилі і збив шуму. Сонце нагріло її і з тепла почалося життя, а життя — це я. Дивись, я молодий і бистрий, і прийшов жити з тобою і помагати у всьому».

Коли це опівдні приходить дівчина, стала перед ними обома та й каже: «Мої діти». «Діти мої, я прийшла жити з вами і принесла з собою любов. Я віддаю її вам, і якщо полюбите мене і сповните моє бажання, мене полюбить увесь світ, навіть кожна тварина. Я володію силою і віддам її кожному, хто володітиме мною. І володію спокоєм, бо хоча й молода, але сила моя відчуватиметься по всій землі. Я народжена з прекрасної земної рослини. Роса опала на стебло, сонце пригріло росу, а тепло — це життя, а життя — це я».

Тоді Клос-кур-бе підніс руки до сонця і подякував Великому Духові. Згодом юнак і дівчина побралися, і стала вона першою матір’ю. Клос-кур-бе навчав їхніх дітей і робив багато чого. Поробивши усе, відійшов він жити у Північну землю, аби колись, коли треба, повернутися.

Люди множилися і стало їх багато. І як настав голод, дуже засумувала перша мати. Щодня опівдні покидала вона чоловіка і не було її, доки не видовжувалися тіні. Чоловік дуже любив її і тому засумував. Одного разу подався він услід за нею аж до броду на ріці, і там чекав, доки вона повернеться. От показалася вона, і як почала переходити річку, то заспівала, і доки ноги її були у воді, була радісна. Придивляється чоловік, аж за її правою ногою щось наче тягнеться, наче довге зелене стебло. Вийшла вони з води, нахилилася, одірвала стебло, і знов стала сумна.

Пішов чоловік за нею додому, якраз сідало сонце, і просить він її вийти з оселі, щоб помилуватись заходом сонця. От стали вони удвох, вийшли семеро їхніх діток, притулилися до них, глянули на матір та й кажуть: «Ми зголодніли, а скоро ніч».

Сльози покотилися в неї, коли вона промовляла: «Потерпіть, любі дітки. За сім місяців будете ситі і вже не голодуватимете».

Витер чоловік їй сльози, питає: «Як зарадити нашому горю, щоб ти знову була щаслива?»

«Нічим, — відказує, — нічим не зарадиш».

Пішов тоді чоловік аж у Північну землю спитати поради у Клос-кур-бе. Як сходило сьоме сонце, вернувся він додому та й каже: «Дружинонько, Клос-кур-бе звелів учинити, як ти забажаєш».

Жінка зраділа і каже: «Як уб’єш мене, то нехай двоє чоловіків візьмуть мене за волосся і проволочать тіло по всьому полю. Коли дійдуть до середини, нехай спалять мої кості і йдуть собі геть. А як мине сім місяців, нехай знову приходять на поле і зберуть усе, що там буде. І нехай з’їдять те все. То моє тіло. Частину його збережіть, щоб знов закопати у землю. Кості мої не для їжі, зате можете їх палити. А дим примирить вас і ваших дітей».

На другий день, коли сходило сонце, убив чоловік свою дружину. Як і веліла, двоє чоловіків проволочили її тіло по ріллі, аж поки нічого не лишилося з нього. Посеред поля спалили її кістки.

А як минуло сім місяців, прийшов чоловік на те місце та й бачить, що все довкола вкрилося прегарними високими рослинами. Спробував плід, аж він солодкий. І назвав його скар-му-нал — «кукурудза». А на тому місці, де були закопані жінчині кості, розрослося широке листя, гірке на смак. Він назвав його утар-мур-ва-є — «тютюн».

Зраділи люди, прийшли збирати врожай. Але не знали, як його поділити. Тож послав він по Великого Вчителя Клос-кур-бе, щоб порадив. Прийшов Клос-кур-бе, глянув на щедрий урожай і каже: «Справдилися перші слова, що їх перша мати промовила. А казала вона, що народжена зі стебла прегарної рослини. Ще казала, що сила її розійдеться на увесь світ і всі любитимуть її.

А тепер, коли перевтілилася вона, дбайте, щоб друге насіння першої матері не переводилось, бо то її тіло. І кості її теж пригодяться вам. Паліть їх і дим освіжить ваш розум. І ніколи не забувайте за неї, бо це дар жіночого серця. Пам’ятайте, коли їсте. Згадуйте, коли дим її кісток в’ється над вами. А через те, що усі ви брати, діліть між собою її плоть і кості. І нехай кожна частка буде рівна, бо лише так втілиться любов першої матері».