Читати книгу - "Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя"

За кілька годин до нього повернувся голос, але він був слабенький. Почалися два тижні агонії. Мати стала на вахту біля ліжка й була в цьому неперевершеною; реагуючи на кожен жест, вслухаючись у кожен подих, вона спала лише по кілька годин на добу і витримувала всі незручності зі стоїчною гідністю, немовби якихось кілька днів тому не нарікала на кожну блоху, подряпину чи вибоїну від Мадрида й аж до Бордо; справжня алегорія опіки, в дусі Менґса; лише під кінець я зрозумів, що вона мала на увазі. Вона намагалася нікого не пускати до спальні; вже розійшлася чутка про тяжку хворобу і люди приходили попрощатися з «майстром»; вона незворушно відпроваджувала їх ні з чим. Виняток робила для доньї Леокадії — немовби вона сама тут була господинею, а не гостею — але й то з найвищою, зовсім неприхованою відразою. Ну, і для старих друзів — Моліни та Бруґади, який, зрештою, зовсім не є аж таким старим, бо лише на два роки старший за мене. Навіть коли кухарка без жодного запрошення, від доброго серця захотіла принести дідусеві води, мама вийшла з кімнати, зачинила за собою двері, взяла склянку й увійшла назад, лише коли кухарка почвалала вниз. І навіть тоді вона відчинила двері так вузенько, що нічого не було видно крізь шпарку, тільки ліву половину великої шафи. І не сказала при цьому ані слова.

Він теж майже нічого не казав; іноді белькотів щось нерозбірливе, хоча траплялося, що можна було зрозуміти якесь слово; коли подих послаблювався, Бруґада підтримував голову, якщо тільки був поблизу. Схоже було, що він охоче б там сидів увесь час, але мама давала йому зрозуміти, що вона цього не бажає. Не прямо, просто не відповідаючи на питання, виявляючи роздратування, відмовчуючись. Розаріо взагалі не пускали через поріг, бо це «не місце для дітей»; зі мною мати хотіла спробувати так само, але спізнилася на кілька років, тому я заходив до дідуся, коли тільки повертався з міста, бо, врешті-решт, скільки можна сидіти в домі хворого, де з ранку до вечора треба ходити навшпиньки й розмовляти пошепки, конче зі стражденним обличчям; дві ночі, зізнаюсь, я просачкував, але теж не думаю, що дідусь мав щось проти цього — однак я був того вечора, коли йому в руки повернулася сила і кілька разів можна було зрозуміти, що він казав; я стояв поруч із матір’ю, що якраз прикладала йому холодний компрес до чола, і тоді чітко почув: «Я хочу зробити запис для Леокадії та Розаріо», а мати тим самим заспокійливим голосом, яким промовляла до нього з першого дня хвороби, голосом янголиці, прилизаної менґсівської алегорії опіки, промовила: «Ви вже, тату, зробили запис, спокійно, спокійно, цить…»; він розплющив очі, окинув її блукаючим поглядом, здивований, немовби не міг повірити, що помиляється, а вона повторила: «Так, усе вже гаразд, та-а-а-а-ак…». Лише тоді він заплющив повіки і запав у легкий, нервовий сон. «Твоє щастя, мамо, що доньї Леокадії поруч не було…» — буркнув я, а вона лише глянула на мене примруженими від злості очима й розвернулася до ліжка.

Коли він помер, мене не було вдома; я якраз повертався з міста, несуттєво звідки, було вже по другій — з порога я зрозумів, що вже по всьому, щось висіло в повітрі. Донья Леокадія — дивно, що саме вона, коли я нині про це думаю — підійшла до мене перша і, схлипуючи носом, сказала: «Він помер, немовби заснув… навіть доктор… був здивований, скільки… скільки в ньому ще було сили… кажуть, що він не страждав, — тут її голос урвався, — але це неправда… неправда». Й відійшла, якось так дивно, спотикаючись на зовсім гладкій долівці.

Лист прийшов у перший тиждень квітня чи на самому початку другого тижня — але я відчував, що він ще живий. Дивні дні. Я ходив Мадридом у передчутті величезної свободи, яка наближається до мене, летить на могутніх крилах від Піренеїв — так, як afrancesados чекали колись на Наполеона з його конституцією, як потім набрід чекав на El Deaseado — довгожданого короля, що повертався з вигнання і ще не виявився кретином та деспотом, і як іще пізніше його нечисленні поплічники чекали на Сто Тисяч Синів Святого Людовіка (чи можна собі уявити дурнішу назву для французьких вояків?), так і я під час прогулянки повертав голову в бік Піренеїв — ну, сказати б, більш-менш — і силкувався відчути на обличчі якийсь повів, що ніс би передчуття визволення. А тим часом я залагоджував різні необхідні справи: копію свідоцтва про народження, посвідчення її в королівського нотаріуса, дозвіл французького генерального консула. Навіть не брав повозку, волів прогулянки; була весна, все аж злипалося від пульсуючих соків, а я на сорок третьому році життя народився вдруге. Для чого — звідки мені було знати? Хто в день народження знає, для чого народився?

А потім я відчув, о, так, відчув — що він помер. І що не застану його живим, що не муситиму дивитися йому у вічі й витримувати його презирливий погляд, прокислі претензії, притихлі жалі. Нарешті я міг поїхати. Я знав, що Ґумерсінда на місці й залагодить усі справи — наші й Маріаніто. Літограф Гаулон, який, зрештою, згодом допоміг мені із заповітом, викликав якогось де Toppe, щоб нарисувати старого борсука на смертному ложі; я знав це, нічого особливого, але вони, мабуть, трохи зароблять на відбитках. Якийсь купець, якого він колись малював, заплатив за похорон, Моліна зареєстрував смерть у мерії, помилившись, утім, із віком, але менше з тим. Ґумерсінда поховала глухаря біля свого батька, на цвинтарі картузіанців; зрештою, чому ні — не думаю, щоб вони поїли одне одного. Вона зайнялась усім іншим: прийняла консула, який мусив побачити рештки та підтвердити смерть, купила у францисканців облачення, бо старий хотів бути похованим в облаченні, оплатила ще, до того ж, плакальниць, без чого якраз могла обійтися, врешті-решт,