Читати книгу - "Призначення покарання за сукупністю злочинів та вироків (судова практика)"

Апеляційний суд, скасувавши вирок міського суду в частині призначеного покарання за м'якістю останнього, зазначив, що суд обґрунтовано визнав обставинами, які пом'якшують покарання, щире розкаяння С, його позитивну характеристику, туберкульоз лівої легені, що в стадії розпаду, те, що він є пенсіонером, крім того, інвалідом II групи, злочин вчинив у похилому віці, має на утриманні хвору дружину, але при цьому не врахував, що вчинений злочин є тяжким і наркотичні засоби засуджений виготовляв неодноразово. Тому апеляційний суд своїм вироком призначив С. більш суворе покарання — реальне позбавлення волі із застосуванням ст. 69 КК. Проте таке мотивування апеляційним судом обрання більш суворого покарання не відповідає вимогам закону. Відповідно до ч. 4 ст. 67 КК, якщо будь-яка з обставин, що обтяжує покарання, передбачена в статті Особливої частини КК як ознака злочину, яка впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його обтяжує. Частиною 2 ст. 307 КК, за якою засуджено С., як одну із кваліфікуючих ознак, передбачено повторність. Отже, посилання апеляційного суду на те, що С. неодноразово виготовляв наркотичні засоби як на обставину, що обтяжує покарання, фактично є посиланням на кваліфікуючу ознаку злочину, а тому підлягає виключенню з вироку апеляційного суду. Міський суд, призначаючи покарання, зазначив, що врахував характер і ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину, тобто тяжкість останнього. Посилання ж апеляційного суду на те, що міський суд не врахував тяжкість злочину у вироку, не мотивоване, а тому є безпідставним. Не навів апеляційний суд і причин визнання ним необґрунтованим висновку міського суду про те, що виправлення засудженого можливе без відбування покарання, як передбачено ст. 75 КК[141].

2. До новопризначеного покарання суд приєднує повністю або частково покарання, невідбуте за першим вироком.

З даного правила складання покарань за сукупністю вироків, є два винятки:

а) при складанні покарань у виді довічного позбавлення волі та будь-яких менш суворих покарань загальний строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків, визначається шляхом поглинання менш суворих покарань довічним позбавленням волі (ст. 71 ч. 2 КК);

б) якщо за знову вчинений злочин призначено передбачене законом максимальне покарання, невідбута частина покарання за попереднім вироком підлягає поглиненню (ст. 71 ч. 4 КК).

Однак, у судовій практиці зустрічаються випадки, коли суди необґрунтовано застосовують принцип поглинання при сукупності вироків.

Приклад: Районний суд вироком від 11.11.2003 р. засудив Л., раніше судиму 11.06.2001 р. за ч. 2 ст. 229-6 КК 1960 р. на 3 роки позбавлення волі, та звільнену умовно-достроково від відбування покарання на 11 місяців 06 днів, — за ст. 395 КК до арешту строком на 3 місяці. Апеляційний суд вироком від 23.12.2003 р. це рішення місцевого суду скасував, призначивши Л. покарання за ст. 395 КК у виді арешту строком на три місяці, а на підставі ст. 71 КК за сукупністю вироків шляхом поглинення призначеного за цим вироком покарання невідбутим покаранням за вироком від 11.06.2001 р. остаточно призначив засудженому покарання у виді 11 місяців 06 днів позбавлення волі. Верховний Суд України вирок апеляційного суду щодо Л. скасував, з наступних підстав. Як убачається з матеріалів справи, Л. була засуджена 11.06.2001 р. районним судом за ч. 2 ст. 229-6 КК 1960 р. на 3 роки позбавлення волі. Районний суд постановою від 13.03.2003 р. звільнив Л. з місць позбавлення волі умовно-достроково на 11 місяців 06 днів та встановив щодо неї адміністративний нагляд. Л. нагляд порушила, вчинивши злочин, відповідальність за який передбачено ст. 395 КК. За цей злочин районний суд вироком від 11.11.2003 р. засудив її на 3 місяці арешту. У зв'язку з тим, що суд неправильно застосував кримінальний закон при призначенні Л. покарання, прокурор вніс апеляцію на вирок місцевого суду. Апеляційний суд вироком від 23.12.2003 р. апеляцію задовольнив частково, призначивши Л. на підставі ст. 71 КК покарання у виді позбавлення волі строком на 11 місяців 06 днів. Однак апеляційний суд неправильно застосував кримінальний закон, призначаючи Л. покарання за сукупністю вироків. Відповідно до ч. 4 ст. 71 КК остаточне покарання за сукупністю вироків має бути більшим від покарання, призначеного за новий злочин, а також від невідбутої частини покарання за попереднім вироком. Тобто Л., яка вчинила новий злочин у період умовно-дострокового звільнення, остаточне покарання за сукупністю вироків мало бути призначено за принципом складання, а міра покарання мала бути більшою [142].

Приєднання невідбутої частини покарання за першим вироком означає, що відбута частина покарання за першим вироком взагалі не повинна враховуватися. Слід зазначити, що дуже часто судді в порушенні вимог п. 26 постанови Пленуму, не встановлюють у вступній частині нового вироку точний розмір невідбутої частини основного і додаткового покарання[143]. Не встановлення невідбутої частини покарання, часто приводить до порушення ч. 4 ст. 71 КК, в якій вказано, що остаточне покарання за сукупністю вироків має бути більшим від покарання, призначеного за новий злочин, а також від невідбутої частини покарання за попереднім вироком.

“У зв’язку з цим у новому вироку суд має визначити не тільки міру покарання, яка остаточно визначається ним за сукупністю вироків, а й той вид покарання (основного і додаткового), який було призначено за попереднім вироком, а також встановити, яка саме його частина (у якому розмірі) ще невідбута засудженим на момент вчинення нового злочину”[144].

Враховуючи важливість даного питання, в п. 26 постанови Пленуму відзначено, що невідбутою частиною покарання за попереднім вироком треба вважати:

— покарання, від відбування якого особу звільнено з випробуванням (статті 75, 79, 104 КК), за винятком часу тримання під вартою в порядку запобіжного заходу або затримання, перебування в медичному закладі тощо;

— частину покарання, від відбування якого особу звільнено умовно-достроково (статті 81, 107 КК);

— невідбуту