Читати книгу - "Атомний вогонь над океаном"

Браун останнім часом не говорив так багато і довго. Він замовк, віддихався і повільно погладив рукою своє рідке волосся.

— Для цього хтось мусив полізти на трубу висотою сімдесят метрів, — знову почав Браун. — Більшість працівників атомного міста сиділи в сховищах, а серед науковців, які скупчилися біля реактора, був тільки один неодружений.

— І він вирішив рискнути життям, — пробурмотів. Тедд.

— Я думав, що вже маю імунітет проти променів, і наказав підняти мене на змонтованому пристрої для ремонтних робіт. Я взяв з собою шланг, але не зміг одразу направити воду в трубу: надто великий був тиск. То були жахливі хвилини — я сидів буквально на краю пекла. Нарешті, мені таки пощастило спрямувати струмінь води всередину реактора. Вгору піднялася густа пара, змішана з малесенькими білими пластівцями — своєрідний оксид металу з високою радіоактивністю. Стрілка приладу для вимірювання радіоактивності перескочила за останню риску. Мені здалося, що я навіть крізь кисневу маску відчув землисто-металевий присмак. Через півгодини реактор був залитий водою, а мене повезли в санаторій.

— Еге, — невдоволено промовив Тедд»! — І тут ви лежали за вікном із свинцевого скла. Звідусіль приходили люди й дивилися на вас, мов на чудовисько. Вони хотіли побачити, як ви вмираєте, містер Браун, але ви їм цієї приємності не зробили. — Шофер обережно поклав свою важку руку на руку Брауна. — І тепер теж не зробите цього. А ви знаєте, — тицьнув шофер пальцем в груди Барна, — що мене найбільше обрадувало? Це те, що товстун, Атомний слон, змушений був виплатити містеру Брауну призначену премію: в душі він сподівався на інше. Премії вони виписують швидко. Вам, містер Браун, виплатили премію чималеньку, варто було рискувати.

— І тому він так тяжко хворіє, — сказав Барн. — Краще вже відмовитися од тієї премії.

— І дати реактору злетіти в повітря? — спитав Браун і похитав головою.

— Тепер ви можете спокійно жити на ті долари, містер Браун, коли закінчите курс лікування.

— А куди мені дітися? Я, правда, досить енергійний хлопець. Але того, хто потрапив у Мехіко-Занд, більше не відпускають. Коли я знову буду у формі, я тебе заміню, Барн. Тобі Стефсон знайде краще місце.

Тедд О'Брайєн нахилився до Барна Кальмана і сказав:

— Післязавтра я знову вийду на роботу. Якщо вам потрібен шофер, вимагайте, щоб до вас послали мене. Друг містера Брауна і мені друг, з вашого дозволу, містер Кальман. — Він підвівся і сказав — Пробачте, прийшла моя дружина.

Важкою ходою, погойдуючись, як моряк, Тедд пішов парком назустріч дружині.

— Що ти зробив для цього О'Брайєна, Хріс? Він, здається, ладен піти за тебе у вогонь і воду.

— Нічого особливого, — відмахнувся Браун. — У Тедда є хлопець. Вчиться в Сан-Франціско. От я й підтримую його трохи. А що мені робити з моїми доларами?

Хріс Браун глянув на подружжя О'Брайєнів і кивнув їм головою.

— На Тедда ти можеш покластися, Барн, навіть більше ніж на самого себе. Іноді мені здається, що ми надто довго віддаємо свої сили ПЕК. Розумієш?

— А мені здається, Хріс, що в тебе останнім часом з'являються погані думки.

Браун не звернув уваги на це зауваження і наче між іншим сказав:

— Коли людина лежить в санаторії і не має чого робити, її думки літають далеко-далеко, аж страшно стає. Знаєш, друже, тут є кілька чоловік, які дуже чисто грають на флейті, а ми маємо їм підігрувати. Мелодія називається спільність ідей дослідників, розумієш? Але ноти вони пишуть самі, більше ніхто.

Барн спробував осміхнутися, та це йому не вдалося.

— Послухай, Хріс. Я, правда, лише початківець, принаймні тут, але вже дещо бачив і чув. Мабуть, не всі підігрують тій мелодії. Взяти хоча б Стефсона і Метіуса…

— Стефсон, мабуть, ні, — перервав і його Браун. — Можна навіть сказати напевно, що він не підігрує. Але Метіус підігрує, коли йому подобається музика. Це мрійник. Настане час, коли він раптом прокинеться і побачить, що стоїть на краю безодні. А Кальман… — Хріс схаменувся, — Це ж твій батько…

— Брекдорп віддав йому лабораторії від номера 5 до номера 82. — Барн сказав це зовсім спокійно.

— Що ти кажеш? Твоєму батькові? Це ж означає, що Стефсон… І твій батько прийняв?

— Він цим дуже пишається, — відповів Барн.

— Звичайно, — розсміявся Браун. — А як же інакше?

— Я ще не зовсім у курсі справ, — спробував Барн відмежуватися од батька. — Я не можу всього одразу збагнути.

Браун ніби не чув цих слів і повільно промовив:

— Це означає, що професор Кальман виявив готовність…

У цей час із-за рогу будинку вийшов чоловік, віком ненабагато старший за Барна. Щоки в нього глибоко запали. Він зупинився, глянув на Брауна, явно хотів щось сказати, проте не вимовив ні слова — безпорадно опустив голову і пішов.

— Хто це? — спитав Барн Кальман. Браун не відповів.

Чоловік зупинився трохи далі, сперся на стовп, потім випростався, оглянувся, наче когось шукав і, мов п'яний, почвалав униз сходами.

— Це Роджер Бредлі, — сказав Браун;

— Ага, його дружина чекає дитини, — пригадав Барн. — Про це мені сказала кілька днів тому Біт, Біт Стефсон.

Біт! Браун прислухався до звуків цього слова і повторив його в думці: «Біт». Як це сталося, що Барн називає дівчину на ім'я? Хріс Браун заплющив очі і провів по них худорлявою рукою.

— Так, Ліліан Бредлі… Це сталося сьогодні вночі. Мені вранці розповіла медсестра. Ліліан збожеволіла! Бредлі тут живуть уже рік. Ліліан чарівна жінка.

В Рівертауні ще ніхто не народжував дитини. Отже, ти можеш зрозуміти