Читати книгу - "Про славних жінок"

Меґулія, якій давні римляни дали прізвисько Доната, як я вважаю, походила з відомого римського роду. У цей примітивний, чи, можна сказати, святий вік, коли країна ще не ринулася з обіймів бідності, найкращої виховательки до пошуків азійських розкошів і царських багатств, Меґулія була дуже відомою. Вважаю, що вона отримала таке прізвисько радше через щедрість своїх родичів, а не через якісь особливі заслуги. Адже у той час для чоловіка придане у п’ятсот тисяч асів[108] видавалося неймовірно величезним: так вона й отримала своє прізвисько – Доната. Воно протрималося довгий час, і якщо згодом якійсь дівчині давали придане більше, аніж звичайне, її також одразу називали Донатою Меґулією.

Яка чудова простота, яка похвальна бідність! Що колись вважалося неймовірно величезним, те видається смішним для сьогоденної захланності. Адже ми вже настільки перейшли міру у всьому, що не впевнений, чи можна знайти робітника, столяра, торговця чи селянина, який привів би додому дівчину за таке мале придане.

І це не дивно, адже навіть жіночки з простолюду приписують собі царські вінці, золоті каблучки, браслети та інші прикраси: вони користуються ними погордливо, не говорю навіть, що безсоромно.

Авжеж! Не знаю, чи сказав би я: «Величнішими стають душі наші, коли навзаєм даруємо великі дарунки», бо зовсім інше вважаю правильнішим: «Своїми злими вчинками культивуємо вади, низькопоклонства і ненаситні прагнення смертних».

Ветурія була відомою римською жінкою поважного віку, яка похвальною працею зробила свої роки вічно молодими. Мала вона сина, Ґнея Марція, сильного духом, бистрого думкою та ділом юнака. Коли римляни брали приступом Коріоли, місто вольсків, то здобули його, як знаємо, виключно завдяки відвазі Ґнея, і відтоді він отримав прізвисько Коріолан.[109] З того часу Ґней користувався великою повагою серед знаті за те, що наважувався все робити і говорити.

Одного разу, коли Рим потерпав від сильного голоду, за распорядженням сенату туди відправляли багато зерна із Сицилії. Ґней різкою промовою заборонив роздавати зерно простолюдові доти, доки вони не дозволять поновити права знаті, відібрані при поверненні зі Святого Пагорба. Простолюд дуже розгнівався, адже всі потерпали від голоду, і був би кинувся на нього, якби трибун вчасно не призначив день розгляду справи, яку, до речі, програв.

Розгніваний Ґней не підкорився і був покараний вигнанням; тож він подався до вольсків, нещодавніх ворогів римлян. Вони його щиро прийняли як почесного гостя: адже мужність всюди цінується. Хитрощі, які він вигадав разом з Акцієм Тулієм, спровокували нову війну між вольсками і римлянами, у якій вождем був сам Ґней. Він привів військо до Клелійського рову, що за чотири милі від Рима, і своїми діями поставив римлян у таке становище, що сенат був змушений вислати до вигнанця перемовців, щоб просити про перемир’я на вигідних умовах.

Марцій, різко відповівши, відіслав їх назад. Перемовців послали ще раз, однак той навіть не прийняв їх. Прийшли вони й утретє, разом з понтифіками в інфулах, зі своїми поважаними прохачами, однак повернулися додому зневірені. Тоді зневіра увійшла в серця всіх римлян, і юрба матрон подалася до Ветурії, матері Коріолана, і Волюмнії, його дружини. Вони почали жалібно просити стару жінку, щоб вона разом з дружиною Марція подалася у ворожий табір й ублагала свого сина змилостивитися, оскільки склалася така ситуація, що воїни вже не могли захистити республіку зброєю. Їх супроводжував величезний натовп жінок.

Коріолан, довідавшись про їх прихід, дуже розхвилювався і збентежився появою матері – піднявся з крісла і вийшов із шатра, щоб зустріти її.

Ветурія, тримаючи з одного боку його дружину, а з іншого дітей, сповнена почуття патріотизму, кинулася з гнівом на сина, щойно побачивши його. Вона виходила з міста як прохач, але тільки-но увійшла в табір ворога, перетворилася у звинувачувача, тож у старечих грудях пробудилася велика сила, і вона промовила: «Негайно зупинися, ненависний чоловіче! Перш ніж обійняти тебе, я хочу знати, чи ти прийшов, щоб прийняти мене як матір, чи як полоненого ворога? Бачу, що як ворога. Яка ж я нещасна! Чи моє довголіття, якого так прагнуть смертні, мало мене привести до того, що я бачу тебе, засудженого до вигнання ворога республіки? Питаю тебе: чи знаєш ти, озброєний вороже, на якому ґрунті стоїш? Чи ти впізнаєш батьківщину, яку бачиш перед собою? Певно ж, упізнаєш. А якщо ж ні, то нагадаю, що це земля, на якій ти був зачатий, народився і був вихований моєю працею.

Тож з яким духом, з якими думками, з якими намірами ти можеш наставляти на неї ворожу зброю? Чи повага, що належить матері, любов до милої дружини, ніжність до дітей не зустрічалися тобі на дорозі, коли ти нападав? Чи не зворушилося тобі серце в грудях, чи це все не угамувало твого гніву, який би він не був виправданий? Чи коли ти вперше побачив ці мури, не спало тобі на думку, що там твій дім і домашні пенати, дружина і діти, там твоя мати, нещаслива своєю недолею і твоїми вчинками?

Сенатори приходили до тебе, приходили й понтифіки – не змогли зворушити твоє скам’яніле серце, щоб ти на їх прохання зробив те, що мав би зробити добровільно. Тепер, нещасна, я бачу, що мій плід обернувся проти мене і моєї батьківщини: я вважала, що породила сина і громадянина, однак бачу, що породила ненависного і невблаганного ворога.

Було б краще, якби я взагалі не зачала, бо якби я була бездітна, то Рим не стояв би в облозі, а я, нещасна і стара, померла б у вільній батьківщині. Але я вже не можу перенести щось гірше для мене, ані ж ганебне для тебе, і в такому нещасті я довго не зможу існувати. Що ж до твоїх дітей, то ти зрозумієш, що, продовжуючи своє, забезпечиш їм або передчасну загибель, або довготривале рабство».

За словами ринули сльози, а відтак прохання дружини і дітей, взаємні обійми, схлипування плачучих і благаючих матрон. Ці слова,