Читати книгу - "Про славних жінок"

Згодом, аби невдячністю не применшити славу жінки, сенат постановив, щоб на тому місці, де Ветурія розтопила гнів свого сина, звести на вічну пам’ять храм Фортуни Жінки і жертовник з випаленого каменя. Цей храм у майже незміненому вигляді достояв аж до нашого часу. Також сенат прийняв рішення, щоб коли жінка проходить поряд, чоловіки вставали і пропускали її: таких почестей чоловіки до того часу майже ніколи не віддавали. Цей давній звичай зберігся в нашому краї до сьогодні. Окрім того, жінкам дозволили носити у вухах сережки – прикраси, які віддавна носили східні жінки, а також одяг з пурпуру, золоті браслети і каблучки. Деякі джерела засвідчують, що за тим самим рішенням сенату жінкам дозволили приймати спадщину від кого завгодно, чого раніше не дозволялося.

Дехто вважає спірним питання, чи цю заслугу Ветурії чоловіки зневажають, а жінки поважають; я вважаю її якнайдостойнішою. Адже коли чоловічі засоби вичерпуються, жінки завдяки своїм перевагам виступають, виблискуючи царським одягом: чоловіки, позбавлені спадщини предків, бідніють, а жінки, отримуючи її, збагачуються; вшановують видатних, а поряд із ними – й незначних; від цього постають розмаїті невигоди для чоловіків і вигоди для жінок.

Я злословив би на Ветурію за її жіночу зверхність, що виявилася у її вчинкові, якби це не врятувало свободу Рима. Однак надмірну щедрість сенату, а також ганебний звичай, що протривав стільки часу, похвалити не можу. Адже могла б вдовольнитися й скромнішими відзнаками: присвячення їй храму Фортуни Жінки видається надмірним.

Що тут сказати? Цей світ належить жінкам, і чоловіки також ожіночуються. Вік, що пожирає багато корисного, не зміг зруйнувати те, що було шкідливим для чоловіків, як і не зменшив жіночої впертості, з якою вони тримаються за свої права.

Тож нехай жінки плескають Ветурії та вшановують її ім’я щоразу, коли прикрашають себе дорогоцінними камінцями і золотими каблучками, чи коли чоловіки встають і пропускають їх, чи коли вони на дозвіллі підраховують гроші померлих.

Тамірис була відомою художницею своєї епохи. Хоча у віках загубилося багато її творів, але унікальність і талант жінки непідвладні часові. Є відомості, що вона жила в період дев’ятнадцятої олімпіади і була донькою художника Мікона. Читаємо, що в той час в Афінах було два Мікони, обоє – відомі художники, і відрізнялися вони лише короткою вказівкою – що одна з них донька Мікона, і було додане уточнення «молодша».

Постійно спостірегаючи за роботою батька, Тамірис, відкинувши жіночі турботи, з великим ентузіазмом взялася наслідувати його мистецтво, виявивши неабиякий талант. Коли Архелай був македонським царем, вона здобула славу видатного художника, так що навіть в Ефесі, де Діану вшановують особливим культом, довго зберігали її зображення, яке власноруч намалювала Тамірис на дошці, вважаючи його священним. Ця картина зберігалася там упродовж віків, будучи свідченням чудового вміння митця, і залишається гідною згадки й до сьогодні, навіть якщо порівнювати її з мистецтвом ткацтва і прядіння інших жінок.

Артемізія, цариця Карії,[110] була великодушною жінкою. Для нащадків вона залишилася рідкісним і вічним зразком найсвятішої любові та незаплямованого вдівства. До наших днів не дійшли відомості ані про її батьків, ані про батьківщину, однак задля оспівування її слави вже достатньо знати, що вона була дружиною Мавзола, могутнього на той час царя Карії. За життя вона так його любила, що коли він помер, не могла забути мужа до кінця своїх днів.

Пам’яткою її любові був чудовий монумент, що довго простояв. Адже якщо вірити відомим історикам, як тільки коханий чоловік скінчив свої дні, вона справила виняткові почесті для його тіла. Після церемонії спалення, коли прах дбайливо зібрали, не дозволила засипати його на зберігання в золоту урну: вважала, що для жінки, яка так сильно любила свого чоловіка, жодне інше вмістилише не буде надійнішим, аніж її власні груди, в яких полум’я давньої любові після його смерті горіло значно яскравіше. Тому, щоб його прах покоївся там, де міститься вічна пам’ять про минуле життя, зібрала увесь, розчинила й потроху пила, допоки не випила все. Решту життя провела у слізних оплакуваннях. Споживши рідину, вірила, що йде до мужа, і, згорьована, згодом відійшла у небуття; але перед тим вдова здійснила неймовірні вчинки.

Звичай зводити видатним людям грандіозні поховальні монументи походить з давніх часів. Артемізія, не маючи й краплі жадібності, задумала неймовірно пишний та коштовний монумент, аби виглядав співмірним з її почуттями. Невдоволена жодним з місцевих майстрів і не довіряючи якомусь одному, наказала послати за Скопасом, Бріаксом, Тимотеєм та Леокаром, яких у Греції на той час вважали за найкращих будівничих у цілому світі. Під їх керівництвом для Мавзола був створений величний мавзолей, зведений з мармуру, видобутого саме для нього: аби цим неймовірним творінням, якщо не було іншого способу, увіковічити ім’я коханого мужа.

Мавзолей перевершив майже всі будівлі світу – як мистецтвом, так і коштами: його зарахували до семи чудес світу і довго берегли пам’ять про нього. Тож згадка про будівлю не була даремною: адже з нею розквітала і слава митців, і прославлялася величність знаменитої жінки.

Отже за наказом жінки архітектори заклали підвалини гробівця прямокутної форми поблизу Галікарнаса, головного міста Карії. Південна і північна сторони мали шістдесят три стопи у довжину, дві інші були коротшими. У висоту гробівець вивищувався на сто сорок стіп і мав тридцять шість мармурових колон довкола. Як згадують джерела, східну сторону будівлі проектував Скопас, північну – Бріакс, за західну сторону взявся Леокар, а четверту залишили для Тимотея. Митці намагалися перевершити один одного у вирізьблюванні статуй, фресок та інших окрас, виявляючи таку майстерність і силу таланту, що споглядаючі не раз дивувалися, що майстри створили з мармуру наче живі обличчя. Схоже, руки митців боролися за славу не лише для того часу, але й для наступних століть.

Артемізії не випало побачити завершення цього дивовижного творіння: їй перешкодила смерть. Говорять, що, незважаючи на смерть цариці, архітектори не покинули своєї праці, довівши задум до кінця, оскільки вважали, що для нащадків цей витвір буде чудовим свідченням їхнього таланту. До роботи, однак, залучили Гітерона, п’ятого архітектора, який додав до будівлі рівнобічну піраміду в двадцять чотири стопи;