Читати книгу - "Натюрморт із вудилом"

У лейденському музеї зберігається великий гобелен, де зображено атаку голландської флотилії на шанці іспанців. Показана з точки зору картографа, велика зелена рівнина потята голубими лініями рік і каналів, посеред яких метушаться маленькі, наче комахи, люди. Історія з перспективи Бога.

У тому ж музеї немає ні гармат, ні неприятельських штандартів, ні вищерблених мечів чи розколотих шоломів, — словом, усього того мотлоху, що знаходимо в інших європейських колекціях, присвячених великим подіям минулого. Натомість, на почесному місці вивішено особливий військовий трофей — великий мідний казан для приготування жовнірської страви, який іспанці покинули, тікаючи. Казан як символ повернення до нормальності, або, якщо хтось воліє, як символ перемоги.

Упродовж вісімдесяти років боротьби за незалежність голландці продемонстрували незліченні докази мужності, витривалості й рішучості. Проте ця тривала війна була неподібна до жодної іншої війни, які точилися в Європі. Вона була сутичкою двох різних ідеалів життя, двох систем вартостей і, якщо можна так із певним перебільшенням сказати, двох діаметрально протилежних цивілізацій: аристократично-військової, котру представляли іспанці, та міщансько-селянського світу нідерландців.

Варто приточити певну характерну подробицю. Отож, хроніст облоги Лейдена з виразним задоволенням каже, що під час штурму, коли нищили дамби неподалік міста, загинули тільки п’ять чи шість осіб. На така незначну кількість жертв інші європейські літописці навіть не звернули б уваги.

Війна не була для голландців красним ремеслом, пригодою молодості, вінцем чоловічого життя. Вони сприймали її без екзальтації, але й не опираючись долі, так, як ідуть на боротьбу зі стихією. У подібному кодексі поведінки немає місця для хвастощів геройським молодецтвом й ефектної смерті на полі слави. Навпаки, йшлося про те, щоб врятувати, захистити, заощадити, вийти з бурі з цілою головою та майном.

Відтак брутальному насильству іспанських загарбницьких військ було протиставлено інтелігентність, воістину купецький розрахунок, зрештою, хитрощі. Згоден, то не лицарські цноти. Якщо вже голландці слідували зразкам героїв великих епопей, то, мабуть, ближчим їм був Одіссей, а не Ахіллес.

Годі, зрештою, сягати до міфології. Характер і структура голландського суспільства дуже промовисті. Люди війни не становили в Голландії окремої соціальної верстви, оточеної німбом слави, яка б втішалася особливим престижем. Шляхта, котра в решті Європи творила офіцерський корпус зі столітніми традиціями, не відігравала в Республіці важливої ролі. Юнак, який наймався жовніром до війська, не носив (якщо дозволите вжити цього анахронізму) булаву в ранці, а радше гіркий хліб неборака, без жодних перспектив на усмішку Фортуни; поранений чи хворий, він найчастіше помирав у якомусь убогому лазареті, де шаліли епідемії. Ветерани жебракували на вулицях міст.

Голландія не мала кількісно сталої армії. Військо не було школою громадянського духу, як у римлян; так само престиж держави тримався на чомусь зовсім іншому. Звідси береться суто функціональне ставлення до збройних сил: у період війни суходільна армія налічувала ледь більше 100 000 солдатів, а в період миру спадала до 20 000.

В армії Республіки переважали іноземці; значну більшість сухопутних сил складали чужинські наймані війська (тільки флот був «чисто» голландським). Синів Марса просто купували. При облозі Сертогенбоса у вирішальній фазі визвольної боротьби армія, якою командував намісник Фрідріх Генріх, складалася з трьох голландських полків (зрештою, то зовсім не були добровольці) та 15 фризьких, валлонських, німецьких, французьких, шотландських й англійських полків. До того ж, уся ця мішанка не носила мундирів. Шолом, панцир, інколи шарф у барвах підрозділу — все це було дуже сірим у порівнянні з пташиною пишнотою французьких чи італійських войовників. Не було чого малювати.

Спогади про війну швидко блякли. Той, хто замовляв образ, — капітан корабля, селянин, купець чи ремісник — хотів на ньому бачити насамперед себе та світ, що його оточував: інтер’єр будинку, де сім’я зібралася з нагоди хрестин чи шлюбу, сільську дорогу, обсаджену деревами, на які падає відблиск полуденного сонця, рідне місто на великій рівнині.

Отож, то було не надто патріотичне мистецтво, якщо під словом «патріотизм» ми розумітимемо запеклу ненависть до давніх, сучасних і навіть потенційних ворогів. Голландці не залишили нам образу, на якому переможеного ворога тягнуть за колісницею переможця у поросі зневаги.

Проте вони залюбки малювали морські баталії. Класичним прикладом цього жанру є славетний твір Гендріка Фрома Битва під Гібралтаром 25 квітня 1607 року. На передньому плані голландський військовий корабель таранить носом корпус іспанського флагмана. Цей образ сповнений розкішних, якщо можна так безтактно висловитися, подробиць — червоні й жовті хвости вибуху, люди, рештки щогл, які літають у повітрі та потопають у морі, тисячі дрібних деталей передані з докладністю мініатюриста. І все це побачене, мов у телескоп, із далекої перспективи, яка нівелює жахіття й пристрасть. Битва перетворена на балет, кольорову феєрію.

Бенжамен Констан в одному з листів до мадам де Сталь захоплюється історією Голландії, такою несхожою на історії інших європейських держав: «Ніколи цей хоробрий народ не оголосив війни своїм сусідам, ніколи не нападав, не спустошував і не грабував їхніх країн» (Констан оминув делікатною мовчанкою колоніальні завоювання, але йдеться лише про сусідів). Може, ця заувага французького письменника більш опукло показує певну істотну рису голландського характеру. Хтось зауважив: «La Hollande est de religion d’Erasme[51]». Не буде значним перебільшенням сказати, що владу над цієї малою нацією обійняв дух філософа з Роттердаму, який понад усе цінував цноти поміркованості й лагідності.

Одного зимового пополудня, під час прогулянки берлінським Грюневальдом, я зайшов до мисливського замку. Я давно знав, що там міститься колекція фламандського та голландського мистецтва, і зазирнув туди наче з обов’язку, не сподіваючись на жодну сенсацію. Я передчував, що побачу ще одну пересічну