Читати книгу - "Миколаївське небо"

— Доброго ранку! — привітався Геннадій. — Дякую, що прийшли.

— Здрастуйте, — відповів інженер.

— Ви любите пити на повітрі?

— Останнім часом принадився.

— Я, здається, здогадуюся, чому…

— Здогадки мене не цікавлять, — похитав головою Костянтин. І відштовхнувшись рукою від бетонного обеліску, перестрибнув котлован у напрямку Геннадія. — Ви збиралися мені щось показати. Поки я бачу лише старий фундамент. Невагомий доказ.

— Це останній форпост людини в цій зоні. Далі починається те, що вона ніколи не повинна була бачити. Дещицю, що я зміг відшукати, — вам і покажу.

Костянтин багатозначно викинув спорожнілу склянку і піднявся нагору.

Вони попрямували у бік річки.

— Ви знаєте, чому цей район назвали Намив? — запитав Геннадій.

— Наприкінці вісімдесятих у рамках всюдисущої і всепроникної Перебудови ландшафтні будівельники підводними насосами підняли з дна річки пісок і намили його на берег.

— Виходить, цього району раніше не було?

— Виходить.

— А якщо в річці щось було приховано, то воно опинилося на поверхні? Або, у крайньому випадку, під нею.

— Скарб? Поховання?

— Я раніше теж так думав. Але потім зрозумів, що виявився неправим. Ні те ні інше, — Геннадій зітхнув. — Ви, напевно, чули про аномалії? Про курську магнітну, наприклад?

— Начебто погодилися, що магнітометри збивали родовища магнітних руд…

— Якби це були вони, аномалію назвали б рудним басейном.

— Ви хочете сказати, що тут, на території двох Намивів, — така ж аномалія?

— Ні.

— Тобто?

— Це інша аномалія. Сильніша. Її навіть річкою, як тином, відгородили, щоб людство не потрапило на її територію. Там ховалося те, чого людина ніколи не повинна була бачити. Заводний механізм всесвіту. Машинне відділення, у якому підтримуються усі фізичні закони й регулюється швидкість перебігу часу. Але, як і в будь-якому машинному відділенні шикарного лайнера, тут панує нестерпний шум, пахне мастилом і концентрація простору-часу досягає немислимих показників. Якщо ви прийдете у відділення й поставите там шезлонг, струмінь гарячої пари, що виривається з навіженого клапана або удар струму від погано ізольованого проводу швиденько вас звідтіля виженуть. Як вони зігнали нас. І вже почали підбиратися до вас.

— Це смішно, — Костянтин зробив незрозумілий жест. — Людина забудувала всю Землю, а тут, у Миколаєві, у якому населення — п’ятсот тисяч, — потрапила в аномалію. Якби такі аномалії дійсно існували, ми б про них знали.

— 1 знаємо.

— Ви про Бермудський трикутник і гори Непалу? Здається, це фантастика.

— Ви колись забивали цвях у стіну? — запитав Геннадій.

— Що-що?

— Але ж забивали?

— Ну…

— І жодного разу не попадали в проводку?

— Ні. Я завжди уявляв собі, де які проводи проходять і намагався вдаряти молотком туди, де їх гарантовано немає, — він усміхнувся. — Я все-таки будівельник…

— Я теж так роблю. А тепер уявіть, що звичайні люди, забиваючи цвях, ніколи не замислюються над тим, що, коли вони заб’ють його не туди або якраз туди, — по цьому маленькому металевому провідникові потече струм і гарненько полоскоче їм нерви, а вся проводка у квартирі — згорить. Вони ж не знають, де проходить проводки. І нехай такі випадки поодинокі, але якщо мешканець почне із завзятістю, такою характерною для сучасної цивілізації, вкривати стіну їжачком із цвяхів, рано чи пізно він нарветься на вкритий тонким шаром замазки потік струму, що здасться йому справжнісінькою аномалією.

— Дуже переконлива метафора. Але це метафора. Доказів немає як і раніше.

— Секунду…

Геннадій завовтузився зі своїми підвісними приладами. Натиснув кілька кнопок. Щось заторохтіло, зашуміло. Потім він витяг два щупи, від яких тяглися до вольтметра червоний й чорний проводи.

Глибоко зітхнувши, Костянтин відвернувся. І подивився навкруги.

Більш-менш вирівняний скреперами пустир, сумнівно білого кольору мокрого вапна, з трьох боків обступали людські будівлі. На півночі височіла гряда блідо-тілесного кольору з рідким рум’янцем багатоповерхівок. На сході, за Курною Гіркою, блищав бляхою конвеєрів відбудований завод. На півдні ковзали в ранковому тумані стріли підйомних кранів річкового порту, глухо гримаючи тугими суглобами й вантажами. Людина оточила цей район, взяла в облогу. І тільки на заході тихо хлюпалася холодними водами річка, що відступила під його натиском.

— Слухайте, — сказав Геннадій. — Це аудіозапис нашої з вами бесіди. Я ставлю не з початку, тому що на плівці до цього ще не було… нічого стороннього.

— … Із дна річки пісок і намили його на берег, — пролунав глухий чоловічий голос із динаміка. Геннадій впізнав — це говорив він. Для багатьох людей — почути свій голос на записі, значить, отримати шок. Нехай багато хто каже зніяковілі фрази типу «як твій магнітофон спотворює», але саме так їхній голос звучить у реальності. Так само пискляво або глухо й огидно, аж морщитися хочеться! Але інженер уже не раз чув свій голос. Тому був підготований.

— … Виходить, цього району раніше не було? — запитав Геннадій.

— … Виходить…

— Навіщо ви поставили запис? — запитав Костянтин.

Геннадій шикнув:

— Слухайте!

— … А якщо в річці щось було приховано, то воно опин…

Голос перервався на півслові. Засичало. І з динаміка пролунав зовсім чужий, незнайомий голос. Жіночий.

— … Галочко, як же ти все це додому віднесеш? Тут не… ш-ш-ш…

Усередині Костянтина похолоділо.

— … Ви напевно чули про аномалії? Про курську магнітну, наприклад? — знову пролунав голос Геннадія.

— … Ш-ш-ш!… Потрібно було зробити щось, щоб перекрити дорогу сміттю, раз…

— …