Читати книгу - "Чорний лабіринт. Книга третя"

У книзі, що вийшла в 1895 році в Берліні під назвою «Велика Німеччина і Середня Європа в 1950 році», більш ніж відверто говорилося: «Німецька вища раса має панувати над нижчими народами Європи. Нідерланди, Бельгія, Австро-Угорщина, Польща, Україна, Румунія, Прибалтійські країни і північна частина Швейцарії повинні зникнути з політичної карти світу і стати складовими частинами «великої Німецької імперії». Можна було б згадати ще з десяток авторів так званих «наукових» обгрунтувань німецької агресивної політики по відношенню чи не до всіх держав і народів Європи, яких я цитував у моїх дискусіях з Донцовим, та, мабуть, не варто, бо він не брав до уваги моїх аргументів. У нього була дивна властивість не чути свого опонента і товкмачити своє.

Я в тім часі, як, до речі, й Донцов, ще був не вільний од своїх соціал-демократичних поглядів, а тому гаряче обурювався за свій український народ, якого творці й глашатаї загарбницької політики позбавляли права на самостійне, державне існування. Тепер, з висоти років, видно, звідки починався Адольф Гітлер і звідки він брав свої ідеї підкорення світу. Зараз, коли відійшли в минуле роки юності, моє перебування в австрійському полоні згадується з гіркотою. До цього часу не можу збагнути, як сталося, що, незважаючи на свої погляди, я опинився в націоналістичному таборі. Адже могло бути зовсім по-іншому. Могло, та не сталося…

Чотири роки знадобилося, щоб зібрати з таборів військовополонених українських хлопців, які зголосилися вступити до військових націоналістичних легіонів. У 1918 році з таборів Руштатт, Вецлар і Зальцведель німці зібрали курінь сипьожупанників, у таборі Фрайштадт, до якого був нарахований і я, утворено курінь сірожупанників. І тих, i других відправляли на Україну разом з дивізіями генерала Гофмана.

Як мені здається, багато хто записався до тих куренів тільки для того, щоб швидше потрапити додому, бо коли дісталися на Україну, більша половина того воїнства чкурнула по домівках. Може, і я десь підсвідомо сподівався на таке, але в мене склалося по-іншому.

Я був діловодом «Союзу визволення України», який міцно тримали в руках німецька й австрійська розвідки. Я знав, що ці розвідки витратили на заходи СВУ тільки за останні два роки майже 800 тисяч німецьких марок. Поки тривала друга світова війна, СВУ готував людей для шпигунської роботи в тилу російських військ, витрачав кошти на виготовлення листівок і звернень до солдатів російської армії та населення. Кожному, хто йшов на зади російської бойової лінії, платили по тисячі царських карбованців.

Та настав 1917 рік, владу в Росії взяли більшовики, вони не хотіли воювати і послали до Брест-Литовського свою делегацію підписати мир. Центральна рада теж не забарилася. До Брест-Литовського виїхали Любинський, Севрюк і Левицький. Вони підписали свою угоду з німецьким командуванням. Не сподіваючись власними силами утримати владу, вони просили генерала Гофмана підтримати їх німецькими багнетами. Того хотіли наші магнати. Чикаленко тоді писав: «Німців нам не боятися треба, а прагнути… Правда, вони будуть нас визискувати економічно, але це потім вийде нам на користь: за всяку науку треба платити, а німці принесуть на Україну свої капітали, заведуть індустрію та промисловість…»

Я завжди дивувався, з якою легкістю наше українське панство розкидалося багатством свого краю, своєї землі. Пізніше я зрозумів, що бажання втриматися при владі змушувало віддавати чи не все, аби не втратити останнього…

У рік, коли я прибув на Україну, змінилося три уряди. Центральна рада, гетьман і, зрештою, Директорія. Для кожного з цих урядів збройною силою були «січові стрільці» на чолі з Євгеном Коновальцем та Андрієм Мельником, котрих Симон Петлюра розчерком пера перетворив на полковників. Ця гвардія Центральної ради не змигнувши оком перейшла на службу до Скоропадського, який був генерал-лейтенантом царської служби, а відтак монархістом і стояв за велику неділиму Росію. Якось мені довелося пройти коридорами влади гетьмана з листом від начальника штабу корпусу А. Мельника. Потикаючись то в одні, то в інші двері, я зустрів українського родового шляхтича Лизогуба, московського адвоката-чорносотенця Кістяковського, одеського біржового маклера Гутника. Всі троє молилися різним богам, мали різні політичні інтереси і водночас були міністрами одного уряду. Поставлений німецьким командуванням на чолі цього уряду, гетьман всея України, як тільки німецькі війська змушені були залишити українську землю, потягся в їхньому обозі до Берліна, де, як я пізніше довідався, отримав від президента фельдмаршала Гінденбурга 1000 марок на місяць довічного утримання. Це треба було чимось заслужити!..»

Рипнули двері. Хтось увійшов до першої кімнати.

— Хто там? — спитав Крайніченко, ховаючи під подушку зшиток.

— Ти не спиш, любий? — почувся голос Патриції. — Мн вирішили тебе потурбувати, вибач, але справа не терпить… Стенлі повинен дещо з'ясувати. До тебе можна зайти?

— Заходьте…

— Сервус, майоре… Всього кілька запитань. Шеф цікавиться, чи справді то були люди Лебедя?

— Dixi… — відповів Федір і повторив той латинський вираз українською мовою. — Я сказав усе!

— Розумію, але шеф наполягає… уточнити…

— Мої уточнення потрібні, щоб підтвердити те, що я сказав, а чи для того, щоб заперечити?

— Ну, навіщо така категоричність, любий… — Патриція присіла на край ліжка і зазирнула Федорові в очі. — Згадай, будь ласка, які вони з вигляду? Якісь, може, були в них особливі прикмети?

— Я бачив лише одного… Цей похмурий суб'єкт кодив за мною по місту цілісінький день. Я вже звик до того, що мене супроводжують, але цей був схожий на пса, що зірвався з цепу. Їв мене очима і ладен був розірвати просто на вулиці.

— Чи доводилося бачити його раніше? — запитав Дайн — Рябчук.

— Здається, ні. То були якісь молодші, а цей мав років за сорок. Чорнявий, з сивуватими вусами. Лице похмуре, під оком чи то рубець, чи бородавка, не встиг розгледіти…

— Так… Це не