Читати книгу - "Привид Чорного острова"

Після кількох спроб Олесь розгубився. Здавалося, сам великий і могутній океан охороняє скарб. Борсання у воді та холод украй знесилили його. Олесь підплив до каменя, вчепився однією рукою за гостре лезо скелі, щоби перепочити й знову почати бій з виром. Та несподівано для себе помітив за півсотні метрів ще одне пасмо світла. Якщо воно пробивається крізь каміння, то є там і вихід. Передбачення виправдалися. Коли наблизився до того пасма — побачив вузьку щілину в скелі й сяк-так проліз крізь неї. Відпливши кілька метрів, озирнувся, щоб запам'ятати, де той вихід, але нічого не помітив. Рівні скелі, відшліфовані хвилями за сотні тисяч років, були скрізь однаковими.

Олесь плив озираючись. Ніде нікого не було видно. Лише чайки скиглили, шугали над головою. Він обережно виліз на скелю, пішов до білого стовпа і ліг навпроти сонця. Треба було обсохнути, щоб ні в кого не з'явилася підозра, ніби він десь плавав. Гроші загорнув у пісок, ще й накрив зверху каменюкою.

Олесь лежав і думав: «Тепер почнеться найстрашніше. Однак я нікому не скажу, де взяв гроші. Нікому! А може, краще буде, коли їх не віддавати Джонові? Для мене, звичайно, краще, а для Мері? Ні, не будь таким полохливим, Олесю! Борися, і ти переможеш!»

Минуло чимало часу, доки висохло волосся на голові. Сивокінь намагався пригасити дивний настрій, який опанував ним, забути про чудесний самоцвіт, викреслити з пам'яті золоті бруси. Треба вдавати, ніби нічого не трапилося.

Ще глянув на те місце, де під каменюкою лишив гроші, і рушив до будинку.

Коли ввійшов до кімнати, всі мешканці острова снідали. Олесь привітався і сів на своє місце.

— Ой, де ти був? Я вже почала хвилюватися, — звернулась Мері.

— Ще не вистачало, щоб ми тебе чекали, — зміряв суворим поглядом Олеся Джон.

— Прошу пробачення, — схилив голову Олесь, перехопивши погляд Мері, зрозумів — насувається буря.

. — Бач, який ввічливий. Джентльмен! Ніхто не скаже, що він комуніст, — вимовив Фред і засміявся.

— Годі, Фред. Не про те зараз піде мова. Ось що, Олесь, чи як там тебе зовуть. Мені набридло задарма тебе годувати. Даю два дні на роздуми: лагодь старого човна, що на березі лежить, і гайда звідси. — Джон говорив, утупивши погляд в підлогу, — не бажав зустрічатися очима не лише з Олесем, а й з Мері.

— А ви не боїтеся, що розповім комусь про таємницю на острові?

— Не боїмося. На тому човні ти допливеш до царства Нептуна, — пожартував Фред і знову засміявся.

— І я поїду з Олесем, — вихопився Білл. — Хочете, щоб він загинув? Тоді і я загину.

— Ти, тату, тепер не розлучиш нас ніколи. І я з ним поїду на тому гнилому човнику, — втрутилась у розмову і Мері. — Хотів, щоби Олесь шукав скарб, а тепер ладен утопити його. Знаю, чому. Знаю! Тобі страшно, що я його кохаю. То знай: я ніколи не лишу Олеся самого.

Джон, пахкаючи димом, підвів важкий погляд на Мері, потім перевів його на Білла.

— Тоді два дні даю вам усім…

Мабуть, Джон хотів підвестися і вийти з кімнати, але почув розкотистий веселий сміх. Олесь не сміявся, а самовдоволено реготав і ніяк не міг зупинитися. Відчувши на собі здивований погляд Мері, звернувся до неї:

— Такої вдачі я. У нас на Вкраїні всі веселі. Люблять сміятися, пісень співати. Пробач мені, Мері. — Олесь глянув на Джона і перепитав: — Отже, я ще маю два дні, сер? Але мушу признатися вам — не зможу скористатися вашою приємною пропозицією і згодитися на подорож у трухлявому човнику. До того ж утрьох. Та ви й самі не дозволите мені залишати вас. Особисто я хотів би поплавати в океані на досконалішому кораблі. Ну, хоч би на вашій старенькій шхуні.

Джон і Фред здивовано переглянулися. Напевне, Джон не міг так швидко відповісти. Йому треба довго збиратися з думками. Тому озвався Фред:

— Ви чули, чого хоче оцей більшовик? Подавайте йому лайнер з басейном для купання і стриптизом у ресторані. Претензійні бажання… — Крізь щілини повік Фред єхидним оком цілився на Олеся.

— Годі! Набридли теревені. Всім до роботи, — наказав Джон, — ти, Фред, я й Олесь підемо копати, Білл — до худоби, а Мері лишиться вдома.

— За вашим бажанням, я, містер Джон, скоро маю покинути острів. Тому мене зовсім не цікавить скарб, і я, отже, можу сьогодні марно землю не копати, — звернувся Олесь до Джона.

— Підеш! — наказав Джон голосом, що не терпить заперечень.

— Звичайно, тату, Олесь піде з вами, — сказала Мері й підморгнула Олесеві — мовляв, погоджуйся, не гніви батька.

Вийшли з будинку разом. Попереду крокував Джон. Хоч років йому було чималенько, а ще мав досить струнку статуру, в розмаху пліч, у широкому кроці почувалася сила. Фред сягав лише до плеча братові, дріботів ніжками, ледве встигаючи за Джоном. Олесь ішов за ними. Він не поступався перед Джоном ні кроком, ні плечима. Лише різниця в тім, що Джон ступав, опустивши голову, а Олесь тримав свою високо і гордовито.

Ранок видався чудесний. Спокій океану, напевне, передався й Олесеві. Він усміхнувся сам собі, бо раптом перед зором постав чудесний самоцвіт, що грає у підводному човні всіма барвами райдуги. Цікаво, що сказала б Мері, побачивши його?

Сьогодні Олесь може дозволити собі вільно поводитися з Джоном. А що буде завтра, коли віддасть йому гроші?