Читати книгу - "Дуже страшна історія"

— Кого? — злякано прошепотів Покійник.

— Гліба, звичайно! Його зовнішній вигляд має промовляти про відчайдушну боротьбу, яку він вів з нами. Синці, подряпини… У тебе нема синяків?

— На жаль, нема… — винуватим голосом сказав Гліб.

— Пошукай! Інколи ми непомітно вдаряємося об щось, а синяки лишаються. Треба, щоб Племінник побачив їх!

Гліб оглядів свої руки.

— А на тілі? Пошукай як слід!

Дівчатка відвернулися.

— Ніде нема… Жодного синяка… — сумно повідомив Гліб.

— І подряпин нема?

— Жодної…

— Дуже шкода. Не дряпати ж нам тебе навмисно! — сказав я голосно. — І додав тихо, на вухо Глібові: — Хоча ти це й заслужив!

— Як же тепер… Що робити? — спитав Гліб.

— Ну, хоча б розстебни сорочку, відірви від неї кілька ґудзиків… Але не викидай їх, а тримай у кулаці: покажеш Племінникові. Це буде речовий доказ!

Гліб одірвав ґудзики просто, як кажуть, з м’ясом: надто вже він хотів добитися обставин, що пом'якшують провину!

— Тепер як слід скуйовди чуба! Так… Добре. А тепер головне: ми перев'яжемо твій тулуб мотузкою. А руки залишимо вільними, і б ти міг відкрити ними англійський замок. Або краще так: прив'яжемо тебе до стільця. І ти із стільцем на спині підеш його випускати. Візьмемо стільця, який легший. Оцього, плетеного.

— Я і важкого… Будь ласка…

Гліб був готовий на все!

— Давайте мотузка! — скомандував я.

Але ніхто мені його не дав. Мотузка не було.

— Може, без нього обійдемося? — сказав Покійник, якому дуже не терпілося якнайшвидше втекти на станцію.

— Не обійдемося! — відповів я. — Подряпин нема, синців нема!.. Ще й мотузка не буде? Треба якнайбільше доказів боротьби, яку вів з нами Гліб. Щоб Племінник повірив. Ми не можемо ризикувати життям товариша! — І тихо шепнув Глібові на вухо: — Хоча твоїм життям можна було б і ризикнути.

Я весь час забував про священне правило: не завершивши розслідування, не висувай обвинувачення! Забував і спохвачувався. Спохвачувався і знову забував…

Але Гліб не ображався. Гостре відчуття провини терзало його.

— Там, на горищі… — сказав він. — Сушать білизну… Значить, мотузки…

— На горищі? — перепитав я.

— Нагорі… Там темно. І взагалі…

— Покажи дорогу!

— І я з вами! — зголосився благородний Принц Датський.

— Ні, залишайся тут, — сказав я. — А що, як Племінник вирветься на волю! Доведеться боронити жінок. Хоч одного мужчину треба залишити!

— А я? — тихо спитав Покійник. — Хіба я…

— Авжеж, звичайно! Ти давно хотів умерти. Ось, може, і випаде нагода…

Ми з Глібом рушили на горище. Коли ми вже виходили з кімнати, нас наздогнав голос, який я не міг переплутати ні з яким іншим на всьому білому світі:

— Обережно!

Одне тільки слово… Але в ньому було все, про що я мріяв: тривога, прохання швидше повернутися і ніжна обіцянка чекати! Так проводжають на подвиг. Що зустріне нас там, на горищі? Цього ніхто не міг сказати.

Спершу ми піднялися на другий поверх, де була кімната, з якої звичайно долинало: «Ах, ви живі? А ми вас — бац! — по карку! Ах, ви ще пручаєтеся? А ми вас по потилиці — лусь!» З кімнати виповзла смужка світла. Я зазирнув… На столі, що був без скатерті і навіть не був вкритий газетою, валялася колода карт. Світилася лампочка без абажура. Далі нагору вели сходи без поруччів.

— Сюди… — сказав Гліб.

Ми почали підніматися ще вище сходами, які буркотливо зарипіли, хоч вони й не були змальовані в повісті Гл. Бородаєва. Над ними звисала брусована стеля без штукатурки. Все тут було якесь голе, немовби невдягнене: стіл без скатертини, лампочка без абажура, стеля без штукатурки, сходи без поруччів…

Ми йшли вперед без страху!

Я спершу намацував у темряві сходинку, а потім уже ступав далі: один необережний крок — і я полетів би без будь-якої надії вхопитися за поруччя, яких не було.

Нарешті ми досягли мети! Горище було збудоване у формі труни, накритої віком. Ми були всередині цієї труни. На мене приємно війнуло гнилизною і вогкістю.

Я знову перебував у рідній детективній обстановці: темно, таємно, крізь трикутне вікно вітер заносив свист і холодні краплини…

Природа, отже, й далі жила своїм особливим, але прекрасним життям: на вулиці, як і досі, йшов дощ.

Вікно було без шибок, а мотузки, протягнуті через горище, без білизни. І тут теж усе було голе, невдягнене, мовби кимось пограбоване. Це мені подобалося!..

Здавалося, з похмурих глухих кутків на нас ось-ось щось накинеться. Та цього, на жаль, не трапилося.

Простягнувши вперед руки, ми пішли нетвердою ходою по нетвердій земляній долівці в глиб горища.

І раптом я побачив людину… Вона висіла під стелею в білій одежі. І гойдалася… Мужність, що цілий день була зі мною, враз мене покинула.

— Що?.. Що це? — прошепотів я і позадкував нетвердою ходою по нетвердій долівці.

Мабуть, слова від жаху застрягали мені в роті, і Гліб їх не чув. Зібравши останні сили, я крикнув:

— Що це?!

— Сорочка, — відповів Гліб. — Григорій виправ… І повісив… Вітер її той… Надимає…

«О, як добре, що Наташа залишилась там! — майнула мені думка. — Як добре, що вона не бачила мого падіння, яке відбулося, хоч я й стояв на ногах!»

Гліб квапливо відв'язував один з мотузків. Він