Читати книгу - "Підняти вітрила!"

— Француза хто вбив? — здавлено спитав Антон.

Доглядач маяка витріщив очі й глибоко захрипів.

— Кажи, вбивце, бо я тебе не випущу живим! — заревів Герасім.

— Не знаю… Коли впав стерновий…

Слова його ледве можна було розрізнити. Коли впав Сотір, почувся звідкись, ніби згори, голос, який щось гукав до стернового незнайомою мовою. «На щоглу, за французом!» — гаркнув Безбородий. Він знав усі чужі мови. Тут блиснуло ще раз, і, підвівши голову, Іфрім побачив того француза, який добрався вже до половини щогли, — він був тільки в сорочці, білявий, високий і слабкий, але неймовірно затятий, стріляв з пістолета й дерся все вище — щоб не потрапити в полон.

Антон так стиснув кулаки, аж нігті вгрузли в тіло, хоч він нічого й не відчував.

— Далі! — видихнув.

Доглядач маяка глянув на нього закривавленими очима, кілька разів крякнув, сплюнувши червону слину, заплющив очі, глибоко зітхнув і витягнувся на піску, ніби дух з нього вилетів.

— Кажи далі! — прошепотів Антон, охоплений тривогою, якої не міг погамувати.

Та все марно. Старий лежав нерухомо й німо. Герасім знову кинувся до нього, але люди зупинили:

— Облиш, він уже готовий! Отямиться — тоді й спитаємо!

— Мігу! — звелів Антон. — Знайди капітана порту й поліцейського, хай негайно ідуть сюди!

Хлопець разом з Негріле побіг, а люди похмуро сіли на пісок. Нікому не хотілося братися до роботи.

Через якусь часину старий убивця сторожко розплющив очі, тихесенько, непомітно підтягнув ноги, потім миттю підхопився і блискавично метнувся в зарості. І це було так несподівано, що всі тільки розгублено глянули йому вслід. Опам'ятавшись, кинулись навздогін, та за старим і слід прохолов…

Його шукали цілий день, обнишпоривши всі комиші, загрузали в трясовині у плетиві гирл і проток, заходили в гнилу воду по пояс або й по шию… Цілий день лунали в заростях собачий гавкіт і крики та лайки людей, — але все марно… Вони вже ніколи не дізнаються про долю старого вбивці… Він зник, мов крізь землю провалився…

Герасім, почорнілий на виду, цілу ніч крутився в своєму гамаку в бараці, стогнучи.

Антон Лупан, підклавши руки під голову, теж лежав, втупившись розплющеними очима в непроникний морок. «Може, він не загинув?» — уже вкотре питав він сам себе, охоплений тривогою, якої йому довго не вдасться погамувати. Так, цілком можливо, що П'єр тоді врятувався і блукає десь по світу. Після подібних потрясінь люди іноді виходять несповна розуму, втрачають пат м'ять, живуть і не знають, ні хто вони, ні звідки. Може, й тут так само, а може, інакше. Неспокій охоплював Антона, а темрява окутувала крихту надії, заронену старим розбійником…

Коли запали сутінки, світло на маяку не засвітилося. По той бік протоки біля води допізна стояла баба з кадкою в руці, а може, так вона простояла й до ранку, бо коли розвиднилось, баба стояла на тому самому місці, непорушна, мов стовп, тільки риб'яча луска на оці блиснула в промені сонця, що сходило. В обід прийшов чоловік, присланий доглядати маяка замість утікача. Тоді стара зв'язала свої пожитки в вузол, сіла в човен і погребла до протилежного берега протоки, сиділа вона рівно, тільки руки злітали з веслами. Припливши, витягла човна на берег, перекинула його догори дном, ударила каменюкою, проламала днище, щоб ним уже ніхто не міг скористатися, і пхнула в протоку — хай несе вода до моря. А сама, закинувши вузол за спину, з кадкою в руці пішла до порту, там сіла на землю, чекаючи пароплава, ні до кого не обзиваючись жодним словом і нікому не відповідаючи. І отаку, німу й ніби без людської душі в тілі, ввечері її узяв пароплав, щоб завезти хтозна-куди вгору по Дунаю…

Через кілька днів «Сперанца» погойдувалась на хвилях неподалік від берега. Буксир, з капітаном якого Антон домовився напередодні, прийшов на світанку і легко стягнув канатом шхуну на санях по піску, а потім завів у море, на глибину.

За інших обставин це була б радісна подія, як завше, коли спускається на воду корабель, але Антона гнітили гіркі турботи. У людей, які тепер знали причину його смутку, був такий самий настрій.

«Сперанца» з готовими щоглами, що лежали на палубі, попрямувала до порту, услід за буксиром, який задимлював чисте небо. «Потужна машина! — подумав Герасім, тримаючи в руках стерно. — За одну годину зробила те, чого двадцятеро людей з підоймами не зробили б за день. Потужна, але занадто гуде й димить».

Біля пристані Антон стрибнув на палубу вантажного пароплава — він уже домовився з його капітаном. Ісмаїл і Герасім кинули швартови, два матроси на вантажному судні зловили їх і прив'язали до кнехтів.

До Антона підійшов капітан вантажного пароплава.

— Будемо зараз піднімати? — спитав він, показуючи на щогли.

— Так, зараз, бо корабель без щогл — мов людина без голови.

Загув підйомний кран, стріла повернулась — і гак повільно опустився прямо в руки Герасімові, який швидко вчепив на нього першу щоглу, маленьку. Маленька-маленька, але коли вона почала підніматися вгору, стало видно, яка вона насправді велика.

— Яка її довжина? — спитав капітан, коли друга, довга щогла зводилась у небо.

— Двадцять п'ять метрів, — відповів Антон.

— Де ви їх знайшли, такі довгі й рівні?

— Тут, у наших горах.

— Чудові сосни у вас!

— І люди теж! — відповів Антон, зирнувши на Крістю.

Плотогон стояв на палубі «Сперанци» і, задерши голову, дивився, як щогли вершечками чіплялися за пухнасті хмари на небі. Це були величні щогли, і Крістя, широкоплечий, з дужими грудьми, з бородою, що розвівалась на вітрі, теж був величний…