Читати книгу - "Чорний вовк"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Потім ішли двоє німців — Густл Грюнфельд і Фріда Гартман, обоє з діда-прадіда лісоруби, які жили тут і під час війни; схоже було, що вони навіть не знали про ту війну — адже Гітлеру потрібне було дерево, і він дав лісорубам спокій… «Схоже, що не знали», — капітан подумав про це, бо згадав сьогоднішню ніч… Густл — грубий дядько, але чого можна сподіватися від лісоруба! Може, це й не грубість, адже цих людей природа взагалі не дуже балує.
Далі йшов Густлів син Фріда, який народився десь одразу після сорок п’ятого, і, може, саме через це Грюнфельдів не виселили тоді разом з іншими німцями.
Капітан усе думав про ту жінку з платиновим волоссям, як лежала вона у лісі за розтрощеним пеньком. «Фріда ніколи не дивиться людям в очі, він міг би… але де там, минулої зими він допомагав нам знищувати банду з п’яти чоловік, що хотіла перебратися через кордон… Ця жінка, мабуть, теж хотіла перебратися…
Отой згорблений — то Бела Орсаг, а за ним покірно тюпає словак Яно Ковач, чарівний хлопець, якого знають і люблять усі дівчата навкруги, але він мусить щоразу їздити за цим коханням добрячу відстань; потім група словаків — реемігрантів з Румунії, які втратили свої колишні імена, але зберегли широкі й добрі слов’янські серця, — Імре Ловас, Йонеску чи Йованеску — не знаю, цього імені ніколи не можу запам’ятати», — думав капітан.
Процесію замикав Каторіо. Чорти його батька знають, якої він національності!
Капітан весь час думав про вбиту цієї ночі жінку і про розслідування, яке тепер почнеться. Він мусив погодитися, що майор і підполковник зробили найбільш імовірний висновок — ця жінка бігла до когось сюди, в прикордонну смугу.
Це означає, що вищі органи знову «прочешуть» весь край. У багатьох будуть неприємності, бо як почнуть дошукуватись правди, то випливе й те, що дехто намагався приховати і думав, що про нього давно вже забули. Адже не такі всі святі, як здається, коли переглядаєш анкету.
І чому приїхали в гори чоловіки без жінок, чому живуть тут довгі роки самі і не хочуть ні з ким зустрічатися? Хто їх вигнав сюди, чи що їх вигнало?
Ну, кругленькому Рамбоусеку довіряти можна. У нього відкрите, завжди усміхнене обличчя. А це значить, що йому нема чого приховувати. Тільки… ні, це погане гасло: «Довіряй, але перевіряй!» Краще: «Узнай, а тоді довіряй!» А хто може знати людину?
От, наприклад, Франек. Навіть якщо він і самотній і взагалі дивак — у нього, здається, теж усе в порядку. На його рахунку тут, на кордоні, чимало добрих справ. Не раз він допомагав нам, ризикуючи навіть власним життям, бо ті, що вже наважились перейти кордон, не вагаючись стріляють.
І так він міг би перебрати одного за одним.
Перші два лісоруби на знак вітання підняли сокири. Відполірована сталь яскраво заблищала на сонці.
— Навіть не поспали! — з подивом свиснув молодший сержант.
Кілька годин тому ці хлопці стояли над мертвим тілом, байдуже дивилися на посиніле обличчя. Даремно їх освітлювали ліхтарями, бо якщо хтось із них і був дещо збентежений, то тільки тим, що раптом побачив перед собою жінку.
— Не знаю, — казали вони один за одним.
На їхніх обличчях — коричневих і поораних зморшками, як морене дерево, — не ворухнувся жоден м’яз.
— Почекаємо, поки пройдуть, — сказав капітан, у душі вітаючи цю затримку. Він ще вірив, що цей чорний красень так швидко зникне, як і з’явився тут.
Потім капітан повернувся до Штенцла.
— Як не дивно, а ти найкращий стрілець на заставі, — похитав він головою. — Не думаю, щоб хлопці на полігоні приписували тобі зайві пробоїни, — не так уже вони тебе люблять. Будь обережний, коли стрілятимеш! «Пампушка» розкрив рота, хотів щось спитати, але не наважився.
— Лісоруби дуже цікаві, залізуть куди-небудь, щоб краще бачити, і може статися нещастя, — вів далі капітан. «Але чому я?» — хотів спитати Штенцл, проте не вимовив і слова.
8
Вовк знав, що його оточують. Він був не з тих собак, що від довгої дружби з людиною одцуралися від зграї, і вмів оборонятися. Його бентежила тільки безтурботність подруги, яку він визволив, для якої проскочив крізь дроти. І навіть не просто безтурботність, а нестримне бажання бігти вниз, до людей у ненависних уніформах, із смертоносною зброєю за плечима і нагаями в руках, — щоправда, досі він не помітив жодного нагая, — і до собак, які давно вже не належали до його вовчого братства.
Собаки внизу перестали вити, хоч войовничий запал у них не пройшов. Тепер вони мовчки йшли з провідниками, зрозумівши своє завдання: розірвати чужака. Праворуч і ліворуч чулося їхнє сопіння, вони азартно рвались уперед, налягаючи на свої шкіряні нашийники.
Вовк не хотів приймати бою. Не зі страху, а просто знав наперед, чим це скінчиться. «Тікай!» — наказав він Лізі, повернувшись до темного соснового лісу. Там, позаду, людей ще не було і битися набагато краще, ніж тут, на відкритому місці. «Це наші, — відповіла вона мирно. — А наші нічого тобі ке зроблять». «Вони хочуть моєї смерті!» — похмуро загарчав він і наїжився.
Ліза наставила вуха, почувши своє ім’я, повторене двічі. Заскавучала. Чекала, що знову її покличуть, але вже знайомим, ніжно-владним голосом, яким умів говорити тільки її хазяїн.
Та хазяїн мовчав. Вона не розуміла, чого він не кличе, щоранку ж перший звертався до неї, розмовляв з нею зовсім як з людиною, а саме тепер, коли одного його слова було б досить, щоб вирішити всі незгоди, не озивається. Вона ж не вчинила нічого такого страшного, щоб так довго сердитись. Принц теж якось утік, і нічого йому не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорний вовк», після закриття браузера.