Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » Золото і анаконда 📚 - Українською

Читати книгу - "Золото і анаконда"

310
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Золото і анаконда" автора Рольф Бломберг. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 31 32 33 ... 46
Перейти на сторінку:
бачив їх недалеко від того місця, а він не чекав добра від зустрічі з дикунами.

Невелике плем’я тете живе між річками Агуаріко і Сан Мігель, але де саме — ніхто не знає. За розповідями мандрівників, воно дуже схоже на дике плем’я аука в східному Еквадорі, яке я відвідав 1949 року. Очевидно, індійці тете — маленька група племені аука, яка вирішила переселитися далі на північ. Спосіб життя в них дуже примітивний, вони ходять зовсім голі. Кажуть, що ці люди відзначаються великою войовничістю і не хочуть мати жодних справ ні з білими, ні з індійцями, які живуть у сусідстві. З ними не раз пробували налагодити дружні стосунки, але все було марно. Кілька років тому до дикунів пробрався католицький місіонер із двома супутниками. Одного з них індійці вбили, а сам місіонер з другим супутником ледве втік.

Я ж думаю, що про індійців тете можна сказати те саме, що й про багато інших племен Амазонас: вони нікому не чинять зла, поки їх ніхто не чіпає. А білих вони зустрічають неприязно, бо добре знають, що з їхньою появою завжди пов’язані великі неприємності. Якраз у цих місцях, довкола річки Путумайо, білі уславились надзвичайно жорстоким ставленням до індійців, особливо в кінці минулого століття і на початку цього, коли тут добували каучук. Десятки тисяч індійців було вбито, часто після страшних тортур, до того ж по берегах річки Путумайо білі постійно влаштовували безжальне полювання на рабів. Усе це добре запам’ятали індійці, тож не дивно, що багато племен, котрі раніше мали зв’язки з білими, тепер подалися в глиб джунглів, аби там жити собі в мирі і спокої.

У тому місці, де ми зустріли еквадорця з помічником-індійцем, річка Сан Мігель стає дуже бурхливою. Вкриті піною пороги і підступні вири дуже швидко переконали нас, що тут не так просто плисти човном.

На одному завороті, де течія була особливо швидка, гвинт нашого човна вдарився об камінь і зламався. Ми хотіли дістатися до берега з допомогою весел і жердин, однак течія підхопила човен і швидко понесла вниз. Ми з Куртом вискочили на мілкому місці і спробували притримати його. Але де там! Наше суденце й далі з блискавичною швидкістю мчало вниз, а я і Курт, учепившись за борт, пливли тепер за ним. Раптом ми почули:

— Негайно пускайте, бо розіб’єтесь!

Човен з усього розгону несло на камінь. Ми вмить відпустили борт і спробували доплисти до берега. Мені пощастило вибратись на сушу десь аж за сто метрів від того місця, а Куртові довелось гірше: він наковтався води і зовсім знесилів. Однак він не розгубився — набрав у легені повітря і плив на спині, аж поки ми його не виловили з човна, який після сутички з каменем розвернувся і знову рушив угору проти течії — до того ж досить швидко, тому що всі налягли на весла.

Виявилось, що наш новий товариш, еквадорець, добре знає річку. Два наступні дні він був у нас за лоцмана, і ми посувалися вперед більш-менш щасливо. Але виснажились до краю. З кожним днем Сан-Мігель ставала бурхливішою і мілкішою. Тепер ми тільки в деяких місцях вмикали мотор. Нам раз по раз доводилося вилазити з човна і, чалапаючи по воді, тягти його проти швидкої течії. Водночас треба було остерігатися, щоб не наступити на хвостоколів, які аж кишіли в річці. В’їдливі мухи теж не давали нам спокою.

За кілька годин до того, як починало смеркати, ми ставали табором десь на піщаному березі. Ліно розпалював вогнище і готовив їжу, інші напинали намет, намагаючись влаштуватися якнайзатишніше. Поки варилася вечеря, кожен щось робив. Курт і Олле вовтузились з кінокамерою і апаратом для звукозапису — за ними треба було доглядати, як за малою дитиною, — запаковували зняті вже плівки, прослухували магнітофонну стрічку і записували з щоденник усе, що було зроблено за день. Торгні допомагав їм. Ми з Муньосом розбирали і препарували свої знахідки — більш чи менш рідкісних тварин. Хорхе, пристрасний мисливець, брав рушницю і йшов у ліс або пробував щастя з остенем на річці і часто повертався з якою-небудь здобиччю. Він усе сподівався, що зустріне «ель тігре», однак, хоч ми скрізь бачили сліди цього плямистого хижака, Хорхе жодного разу не пощастило зустріти його. Зате він двічі приносив оцелота[5] — і то добре!

Коли ж якогось вечора Хорхе не міг довести нам своє вміння володіти рушницею, то надолужував біля вогнища, розповідаючи про різні мисливські пригоди. А розповідей у нього був невичерпний запас, цікавіших за найкращий пригодницький роман. Хорхе був природжений оповідач, його міміка, звуки і жести так правдиво відтворювали подію, про яку він розповідав, що ми мимоволі хапалися за пістолети.

Якось у Пуерто Асіс Торгні наслухався розповідей Хорхе, і йому цілу ніч снилися ягуари. А коли вранці на вулиці заревла корова, він схопився з ліжка і забігав по кімнаті, шукаючи рушницю і вигукуючи: «Ель тігре! Ель тігре!» Тільки коли Хорхе голосно зареготав, Торгні отямився.

— Послухайте, як осоромилися колись два мисливці, полюючи на ягуарів на річці Путумайо, — розповідав Хорхе. — Вони побачили з човна ягуара, що перепливав річку, і вистрілили в нього, але не влучили. Ягуар повернувся, поплив просто на них і почав дертися в човен. Перелякані мисливці стрибнули у воду. А коли вибрались на берег, то побачили свій човен, який уже завертав за кущі, і в ньому ягуара — він сидів собі страшенно задоволений і вилизував шерсть…

А от 1938 року було одне надзвичайно вдале полювання.

Мені такої здобичі ніколи більше не довелось мати. Я служив тоді в колумбійському військовому флоті. Наша канонерка стояла на річці Путумайо. (Хорхе має багато медалей за майже легендарні подвиги у війні з Перу). Якось ми побачили, що річку перепливає велике стадо саїнос — диких свиней. Їх там було голів із шістсот або й сімсот. А нам якраз треба було за всяку ціну роздобути харчів для людей. От я й вирушив із двома матросами на моторному човні по котлети. У нас був із собою кулемет і сокири. Хоч вірте,

1 ... 31 32 33 ... 46
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Золото і анаконда», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Золото і анаконда"