Читати книгу - "Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози"

— Не вип’єш табв’єтку, — рішуче сказала Адама, — я до них не піду і гув’ять не буду. Пий!

Усунула до рота таблетку і дала кухлика, щоб запити.

Друзяки, поки промовляв Єва, сиділи за столом нерушно, луплячись на нього, бо Партизан сказав у точку, тобто він це сказав, а вони подумали, отже, всі троє таки мали надію, що Єва тільки «хандрить», а може, й розігрує їх, як це не раз бувало. Але тоді, коли промовляв, у кімнатці щось сталося — ніби пройшов темний продув, чи прорух, чи тінь, чи дихання, чи казна-що. І вони, всі троє, від того заціпеніли. І раптом повірили, що Єва не хандрить і не розігрує, отож їм треба було те переварити. Відтак Темне ввійшло кожному до нутра і там чорно проварилося. І це тривало коротеньку мить, а коротеньку тому, що вони перелякалися: гульня їхня може й справді стати чорна, тобто прощальна. І щоб розмочити в нутрах оте чорне, знову випили, кожен наливши собі й не цокаючись.

— Ну, харашо, — сказав Обертас. — Харашо! Як хочеш, Єв, так і здєлаїм. Тепер твоя очиріть. Каша! Валяй! Тіки не співай заупокойну, бо ще не времня!

Каша в їхньому товаристві був співаком. Коли говорив, виходила таки каша, а як співав, то чисто, ясно і гарно. Але мав одну ваду: виводив тільки сумне. Через це він встав і сказав:

— Када нє, то я, воно сказать, але! Той те, коли може, нє?

— Хай співає заупокойну, — сказав Єва. — А потом шоб нічо заупокойного не було. Печи, Кашо, свої «Забіліли сніги».

Каша струснув головою, розвіявши довкола хвилю пархів, наче ті сніги, що забіліли; його дурні мигдалеподібні очі проясніли, прочистилися й стали печально-гарні, і з його горла раптом полилося щось синьо-біле, але безмірно сумне, і все про ті сніги і дібровоньку, і про те, що заболіло тіло бурлацьке біле, ще й головонька. І він двічі проячав про ту «головоньку», пускаючи очі під лоба і світячи більмами; і заспівав про те, що ніхто не хоче заплакати по білому бурлацькому тілові: ні батько, ні мати, ні жінка, а заплаче по-справжньому лише товариш його — і він двічі проячав про того товариша. Партизан з Обертасом сиділи з урочистими фізіями, Адама ж заридала. І тільки Єва залишався спокійний, лежав нерушно в білій Адаминій сорочці з розставленими кошлатими ногами, а на лиці прокреслилася навкісна смужка вуст, ніби йому було іронічно-весело від тієї пісні.

— Доста! — крикнув раптом Обертас, і його обличчя вчергове набрало барви не зарослої волоссям частини тіла однієї з мавпячих порід. — Разві ми прийшли по тобі вить, Єв? Хочеш, шоб ми по тобі вили?

— Да! — жорстко сказав Єва. — Бо всьо в мирі їрунда! І ти, Обертас, їрунда, і я. І Партизан, і Каша. Даже Адама — їрунда, хоч і не всіда. І часом, може, раз у жизні, нам тра завить! Поняв мене, чи ти тупий, Обертас?

Каша сів, ображений на Обертаса до глибини душі, і замотав головою, розсипаючи щедро пархи.

— Я, коли сказать, інода — од душі! — сказав він.

— Не обіжайся, Каш, — мовив Єва. — Всьо правильно зробив. Бо весь світ — їрунда, і ми — їрунда, і все…

І він скрутив двоповерхового матюка.

— А када всьо їрунда, — примружився Партизан, — то чи не лучче нам повеселиться, бо й вить — їрунда, а от веселиться це ще як сказать!

— Ти обормот! — повчально сказала, втираючи сльози, Адама. — І не пунімаєш момента. А хто не пунімає момента, той чувак, пойняв, Партизан? Чи ти такий дурний, шо тобі такого не пойнять?

— Через це я й придложив повелеситься, — криво всміхнувся Партизан.

І вони почали веселитися. Не відразу, а поступово розворухуючись, бо те Кашине виття ніби попекло їх, ніби кинуло самих до ями, чорної, липкої, повної болота чи кваші, що смерділа отим Темним, яке промайнуло у Євиній хатці й примусило повірити: все серйозно і вони прийшли на передпоминки, а властиво, попрощатися із своїм дружбаном. Отож почали видряпуватися з тієї ями, щоб стати такими, як були передоцім, перед моментом, якого не «пунімав» Обертас, а може, й Партизан. Бо Каша та Адама його «пунімали», а найбільше його розумів таки Єва, адже це до нього прийшла Біда.

Відтак вибирались із ями: анекдотом, жартом, хохмою, а тоді заревли пісні вже веселої, розтуляючи пащеки, з яких виривався сопух із шматочками пережованої собачатини, огірків та моркви. І ніхто з них і гадки не мав, що всі вони лише ляльковий театр, який тільки напочатку ляльковий, і їхні рухи — то не їхні руки, а посмик нитки. І їхні слова — не їхні, бо їх проказує за них Актор[2] під сценою чи на поді. А окрім того, існує ще один: Головний у цьому гротескнутому дійстві, який хоча й використав поетику лялькового театру, однак насправді є балетмейстером. Отож усе мало завершитися таки танцем, бо танець таки основа цього спектаклю. Тому він, отой Невидимий, пильно вдивлявся на той не піднятий над публікою, а навпаки — спущений у яму Євиної хатки майданчик, на якому й відбувалося дійство, і йому, може, було утішно, а може, й печально бачити, як ляльковий перетворюється у театр масок, бо кожен із дійовців, навіть Адама, налили в себе чародійного пійла, від якого людина й перетворюється на носія маски, що її вигадав для них шалений та незбагненний режисер — тим і стали масками-ляльками, що керуються таки ниточками. І в кожного дійовця маска була смішна: дурна, гротескна й почварна, але з ями сяк-так вони повилазили чи виборсалися. І тільки одного помилував той божевільний режисер — Єву, тримаючи його нерушним на ліжку й пустивши