Читати книгу - "Сполохи [Літературна критика та есеїстика]"

написаних нами книжок, вони слугують золотим тлом заопівнічних бесід і незрадливими знаками належного, на які орієнтується невтомна ностальгія за країною Європа. Хтозна, як прозвучали би ці українські освідчення для самого Збіґнєва Герберта, який не без в’їдливості писав, що за 100 кілометрів на схід від Львова нема вже ні готики, ані бароко, нічого нема, одні тільки степи, і на старовинних картах ці території неодмінно були би позначені як «Земля, де мешкають дракони». А проте, не виключено, що наші ностальгійні марення за грецькими храмами, які «живуть під золотим сонцем геометрії», та й за барвистим маревом Європи загалом, здобули б у його розхристаному батярському серці найвластивіший відгук, що саме йому більше, ніж пересічному київському перехожому, промовили би рядки з сонета Миколи Зерова: «Ми скрізь були; нас вабив спів сирен, Сарматський степ, і мармури Атен, і Сапфо чорна скеля на Левкаді…»

Незважаючи на нотку шибеницької самоіронії, яка звучить у назві книги «Варвар у саду», зрозуміло, що Герберт є європейцем до шпіку кісток, причому європейцем тієї старої, довоєнної формації, викшталтуваної на зразках класичної освіти. «У ті часи ніхто (чи майже ніхто) з поважних людей не підважував доцільності вивчення класичних мов у школі. Ніхто також не обіцяв нам матеріальної користі від читання Платона чи Сенеки в ориґіналі. То було звичайне тренування мислення, а також закваска характеру, позаяк ми борюкалися зі складними проблемами, і я досі не знаю, бо ніхто того не довів, чи не краще це, ніж розв’язування лінійних рівнянь», — міркує Герберт в «Уроці латинської мови». Чи не завдяки отому по-європейськи заснованому характеру майже все життя цього дивовижно незалежного письменника проминуло в мандрах. Народжений і вихований у Львові, він ще юнаком долучається до конспіративної діяльності, пов’язаної з акціями Армії Крайової, підпільно завершує середню освіту і незадовго перед вторгненням совєтських окупантів перебирається до Кракова. Постійна побутова невлаштованість, низка непрестижних і малоприбуткових професій, наполегливе, з останніх сил, здобування вищої освіти (серед іншого — студіювання філософії в Генрика Ельценберга). Весь цей бурхливий, небезпечний і незатишний період триває аж до 1957 року, коли в Герберта нарешті з’являється власне помешкання і матеріальна підтримка у вигляді стипендії Спілки польських письменників. Часом 100 американських доларів можуть невпізнавано змінити життя людини; адже власне завдяки стипендії і відбулася перша велика європейська подорож Збіґнєва Герберта, творчим наслідком якої став «Варвар у саду».

Це не просто подорожні нотатки, тим більше не альбом принагідних знімків на згадку, до яких найчастіше нікому нема справжнього діла. Це радше спроба ґрунтовного буттєво-історичного осмислення Європи, що сталася з тобою так, як стається доля. Перше, що впадає до ока — неймовірна начитаність автора в кожній з царин, про які йдеться в есеях. Тільки в «Ляско» зустрічаємо прізвища Брея, Вофре, Кірхнера, Сєрошевського, а багатьох етнологів і дослідників палеоліту, на праці яких покликається Збіґнєв Герберт, взагалі не названо по імені — і все це заради якомога докладнішого, щільнішого письма, заради невеличкого, легко прочитуваного есею на десяток сторінок! Так буде і далі, яких тем не торкався би автор — середньовічної єресі альбігойців, мінойських стінописів, драматично жорстокої і підступної розправи з орденом тамплієрів тощо. Герберта неможливо уявити серед захеканої отари туристів, гнаної всевладним і всевідущим гідом до чергового водопою мистецьких вартостей (у текстах вистачає шпильок на тему цього різновиду стадного пізнання). Він завжди — сам, завжди осторонь, улюблений довоєнний путівник з батькової бібліотеки на колінах, у нотатнику з’являються швидкі, мов лилики, рядки. Пурпур призахідного сонця, колони, фрески, полотна, перебірливість знавця, вичікування слушної миті, самодостатньої і єдино можливої для побачення з красою та істиною: «Зрештою, коротка вилазка з автокару не дає поняття про те, чим є грецький храм. Треба провести між колонами принаймні один день, щоб зрозуміти життя каменів під сонцем. Вони міняються залежно від пори дня й року. Вранці вапняк Пестума сірий, ополудні — медовий, коли сонце заходить — пломенистий. Я торкаюся його і відчуваю тепло людського тіла. Наче дрож, пробігають по ньому зелені ящірки». Якраз вибаглива й некваплива відстороненість дозволяє Гербертові щоразу опинятися в належному місці, в самісінькому центрі мистецької події, якою є античний храм або дивом уціліле полотно забутого всіма голландського маляра-ексцентрика, не виключено, розенкрейцера. Непомітно для читача автор стає довіреною особою, найпевнішим провідником у лабіринтах європейського спадку, переконливо демонструючи те, чого не покаже жодний інший гід «з голосом сержанта, котрий читає Святе Письмо». Герберт відчуває час на дотик, історію — на смак, він володіє рідкісним даром синестезії, щедро ділячись чуттєво-інтелектуальними коштовностями з нами. Одухотворена чуттєвість з однаковою насолодою розкошує барвами і лініями, цитатою з Унґареті або з орфічного гімну, як склянкою найкращого к’янті в Сієні, так і власним описом смакування: «Належить нахилити склянку, щоб побачити, як рідина спливає по склі — чи не залишає вона слідів. Пізніше її треба піднести до очей, і як каже один французький ласун, втопити очі у живих рубінах і розважати, наче над китайським морем, повним коралів і актиній. Третій жест — наблизити край склянки до нижньої губи і вдихати пахощі mammola — фіалкового букету, який свідчить ніздрям про те, що к’янті справді добре. Затягнутися ним аж до дна легенів так, аби вмістити у себе всі пахощі зрілих виногрон і землі. Врешті — проте уникаючи варварського поспіху — взяти в уста маленький ковточок і язиком розтерти тьмяний, замшевий смак по піднебінню».

Можна шукати джерел цього привітання життя в темпераменті автора, в багатстві різноманітно обдарованої особистості, в духові визволення, що супроводжує кожного, хто перетнув кордони, а відтак порвав вудила повсякденної приспаності обов’язковим. Цінування і смакування вина часу — це добровільно взята на себе форма, епікурейський, так би мовити, аскетизм. Адже, між нами кажучи, Збіґнєв Герберт надто добре знав і вакхічну оргіастичність, і «варварський поспіх» нічим не стримуваного поглинання напоїв, котрим аж ніяк не було по 400 років. Приятель з його пізнішого, берлінського періоду, згадує, як зустрів Герберта з двома трилітровими бутлями дешевого італійського вина і запропонував допомогти нести їх. «Ні, якщо мені буде затяжко, то я просто вип’ю це вино!» — відмовився Герберт. «Шість літрів італійського шмурдяку, — скрушно хитав головою приятель, переповідаючи цю історію Альфреду Альварезу, — та там одного бутля вистачило би на тиждень цілій родині!»

Можливо, саме завдяки доброму знанню аполонічного і діонісійського начал Збіґнєв Герберт пропонує власну інтерпретацію картини Торентіуса «Натюрморт із вудилом».