Читати книгу - "Російські казки"

Погостювали вони, побенкетували й поїхали у своє царство; приїхали і стали собі жити-поживати, добра наживати й медок попивати.

У давні часи з’явився неподалік від Києва страшний змій. Багато людей із Києва затяг він у свій барліг, затяг і поїв. Украв змій і царську доньку, але не з’їв, а наглухо замкнув у своєму лігві. Учепився за царівною з дому маленький собачка. Як полетить змій на роздобутки, царівна напише записочку батьку-матері, прив’яже записочку собачці на шию і пошле його додому. Собачка записочку віднесе і відповідь принесе.

Якось цар і цариця пишуть царівні: мовляв, дізнайся у змія, хто за нього сильніший. Стала царівна у змія допитуватися і допиталася.

— Є, — каже змій, — у Києві живе Микита Кожум’яка — він за мене сильніший.

Як пішов змій на роздобутки, царівна написала батьку-матері записочку: мовляв, є в Києві Микита Кожум’яка, лише він сильніший за змія. Пошліть Микиту визволити мене з неволі.

Розшукав цар Микиту і сам із царицею пішов його просити визволити їхню дочку з тяжкої неволі. Як побачив Микита царя, злякався: руки в Микити затремтіли, і розірвав він разом дванадцять шкур. Розсердився Микита, що його налякали і збитків йому завдали, і, хоч скільки просили його цар і цариця піти визволити царівну, не пішов.

От і надумали цар і цариця зібрати п’ять тисяч малолітніх сиріт, які через лютого змія осиротіли, і послали їх просити Кожум’яку звільнити всю руську землю од великої біди. Зглянувся Кожум’яка на сирітські сльози, сам сльозу пустив. Узяв він триста пудів прядива[6], насмолив його смолою, весь прядивом обмотався й пішов.

Підходить Микита до змієвого барлога, а змій замкнувся, колодами завалився і до нього не виходить.

— Виходь краще в чисте поле, бо я весь твій барліг розкидаю! — сказав Кожум’яка і почав уже колоди руками розкидати.

Бачить змій біду неминучу, нікуди йому від Микити сховатися, вийшов у чисте поле.

Довго чи ні вони билися, тільки Микита повалив змія на землю і хотів його задавити. Почав змій благати Микиту:

— Не бий мене, Микито, до смерті! Сильніше за нас із тобою нікого на світі немає. Розділімо весь світ порівну: ти володарюватимеш в одній половині, а я — в другій.

— Гаразд, — сказав Микита. — Тільки спершу треба межу прокласти, щоб потім суперечок поміж нас не було.

Зробив Микита соху трьохсотпудову, запріг у неї змія і почав од Києва межу прокладати, борозну орати: завглибшки та борозна два сажні[7] з чвертю. Провів Микита борозну від Києва до самого Чорного моря і каже змієві:

— Землю ми поділили — тепер давай море ділити, щоб за воду поміж нас суперечок не вийшло.

Почали воду ділити — загнав Микита змія в Чорне море та й утопив його там.

Зробивши святу справу, повернувся Микита до Києва, став знову шкури м’яти, не взяв за свою працю нічого. А царівна повернулася до батька-матері.

Борозну Микитину, кажуть, і досі подекуди в степу видно: стоїть вона валом сажнів зо два заввишки. Довкола люди орють, а борозни не розорюють: залишають її на згадку про Микиту Кожум’яку.

В одному царстві, в якомусь державстві жили собі в селі дід і баба; у них було троє синів: двоє — розумних, а третій — дурень. Настав час старому помирати, почав він гроші ділити: старшому дав сто рублів і середульшому — сто рублів, а дурневі й давати не хоче: все одно марно пропадуть!

— Що ти, батьку, — каже дурень, — діти всі рівні, хоч розумні, хоч дурні; давай і мені частку.

Дід дав і йому сто рублів. Помер батько, поховали його. От розумні брати намірилися на базар їхати волів купувати; і дурень зібрався. Розумні купили волів, а він кішку та собаку привів. Через кілька днів старші брати запрягли своїх волів, хочуть у дорогу їхати. Подивившись на них, і молодший збирається.

— Що ти, дурню! Куди збираєшся? Хіба людей смішити?

— То моє діло! Розумним — дорога, і дурням шлях не зав’язаний.

Узяв дурень собаку й кішку, накинув мішок на плечі і пішов з дому. Ішов, ішов — на шляху велика річка, а заплатити за переправу нема ні копійки. От дурень довго не думав: назбирав хмизу, зробив на березі курінь і лишився в ньому жити. Почала його собака на роздобутки ходити, окрайці хліба тягати — і себе не забуває, і господаря з кішкою годує. Плив тією річкою корабель з усякими товарами. Дурень побачив і кричить:

— Агов, пане корабельнику! Ти торгувати їдеш, візьми мій товар за півціни.

І кинув на корабель свою кішку.

— Куди нам цього звіра? — сміються матроси. — Спустімо його в воду, хлопці.

— Он ви які, — каже господар, — не займайте, хай ця кішка у вас мишей та пацюків ловить.

— Що ж, оце діло!

Скоро чи ні — приплив корабель у чужу землю, де котів ніхто зроду не бачив, а пацюків та мишей стільки, як трави в полі. Корабельник розклав свої товари, став продавати; знайшовся й покупець на них: закупив усе гуртом і покликав корабельника.

— Треба могорич пити; ходімо, — каже, — я тебе пригощу!

Привів гостя до себе додому, напоїв доп’яну і наказав своїм прикажчикам затягти його в сарай: «Нехай його там щурі з’їдять, а